Я здивовано витріщилася на Едварда.
— Ми помінялися машинами — у нього був повний бак, я не хотів зупинятися. Я не наважився повернутися додому, поглянути в очі Есме. Вона б не відпустила мене без сцени. Намагалася б переконати, що немає потреби… Наступний ранок я зустрів на Алясці, — судячи з голосу, йому було соромно, ніби він зізнавався у величезному боягузтві. — Я провів там два дні з деякими старими знайомими… і засумував за домівкою. Бридко було усвідомлювати, що я засмутив Есме і решту прийомної родини. На чистому гірському повітрі не вірилося, що я не зможу опиратися силі твого тяжіння. Я переконав себе, що втеча — це слабкість. Я раніше мав справу зі спокусою, далеко не такою потужною, але я сильний. Невже маленьке нікчемне дівчисько, — раптом вишкірився він, — змусить мене втікати з місця, де я хочу жити? Тому я повернувся… — він задивився на небо.
Я не могла вимовити ні слова.
— Я вжив запобіжних заходів — полював, годувався більше, ніж завжди, — перш ніж знову зустрітися з тобою. Був певен, що зможу ставитися до тебе, як до решти людей. Я переоцінив свої можливості.
Безперечно, те, що я не зміг просто прочитати думки, щоб дізнатися, як ти ставишся до мене, виявилося неочікуваним ускладненням. Я не звик іти до цілі настільки вигадливими манівцями — слухати твої слова у думках Джесики… Її розум не вирізняється оригінальністю, мене невимовно дратувало відслідковувати цю нісенітницю. До того ж я не знав напевно, чи насправді ти думаєш те, що кажеш. Це надзвичайно злило мене, — спогад змусив Едварда насупитися. — Я хотів, щоб ти, по можливості, забула мою поведінку першого дня, тому намагався говорити з тобою, як із будь-якою іншою людиною. Правду кажучи, мені не терпілося поспілкуватися з тобою, я сподівався бодай частково розшифрувати твої думки. Проте ти виявилася занадто оригінальною, я незчувся, як безпорадно заплутався у твоїх словах і міміці… ти раптом час від часу поводила рукою чи гойдала волоссям, наповнюючи повітря запахом, що знову й знову п’янив мене…
Потім, пам’ятаєш, тебе ледве не переїхали на моїх очах. Пізніше я вигадав бездоганне виправдання для своїх дій на той момент — адже якби я не втрутився, якби твоя кров пролилася на землю прямо переді мною, не думаю, що у мене стало б сили стриматися і не виказати світу свою справжню сутність. Та це спало мені на думку набагато пізніше. В ту мить єдине, що крутилося у голові, було: «Тільки не вона!»
Він заплющив очі, стомлений вистражданим зізнанням. Я слухала серцем, не розумом. Здоровий глузд підказував, що Едвардові слова мали б до смерті мене налякати. Натомість я відчувала полегшення, що нарешті розумію його. Мене переповнювало співчуття до його страждань — навіть зараз, коли він зізнавався у непереборному бажанні забрати моє життя.
Зрештою я заговорила, запитала слабким голосом:
— У лікарні? Його очі блискавкою вдарили по моїх.
— Я був шокований. Не міг повірити, що все-таки поставив родину під загрозу, віддав себе у твою владу — у владу людини. Наче мені потрібен додатковий мотив, щоб убити тебе… — (Щойно слово злетіло з вуст, ми одночасно здригнулися). — Та ефект ви йшов протилежний, — швидко продовжив він. — Я посварився з Розалією, Емметом та Джаспером, коли вони натякнули, що час вирішити проблему… то була найгірша сварка у житті. Мене підтримали Карлайл і Аліса, — сестрине ім’я змусило Едварда скривитися. Хотіла б я знати чому. — Есме сказала, що слід робити, аби я зміг залишитися з ними, — поблажливо похитав він головою. — Ввесь наступний день я підслуховував думки кожного твого співрозмовника. Мене приголомшило, що ти дотримала слова. Я не розумів тебе, та усвідомлював, що не можна підпускати тебе ближче до себе. Я докладав титанічних зусиль, аби триматись якнайдалі від тебе. Та аромат твоєї шкіри, волосся, твого дихання день у день діймав мене, як і за першої зустрічі. Наші погляди зустрілися; у його очах забриніла ніжність.
— Тому я радше зголосився б тоді, тої першої миті, викрити нашу природу — ніж тут і зараз, за відсутності жодного свідка і жодної перепони, скривдити тебе…
Я — людина, цього достатньо, щоб поставити наступне запитання.
— Чому?
— Ізабелло, — дбайливо вимовив він моє повне ім’я, вільною рукою грайливо скуйовдивши мені волосся. Від випадкового доторку по моєму тілу промчав електричний заряд. — Белло, я не зможу жити, якщо завдам тобі болю. Ти не уявляєш, скільки мук я пережив через це, — він засоромлено опустив очі додолу. — Думка про те, що ти лежиш нерухома, біла, холодна… що я ніколи не побачу, як розцвітає на твоїх щоках рум’янець, не побачу спалаху інтуїції в очах, коли ти вгадуєш правду за маскою брехні… я такого не витримаю, — він звів на мене блискучі змучені очі. — Зараз ти — найважливіша на світі для мене. Найважливіша за всіх, кого я зустрічав у житті.