— І як часто? — спокійно поцікавилась я.
— Гм? — схоже, Едвардові думки літали десь далеко, я відірвала його.
Я й далі не оберталася до нього.
— Як часто ти приходив сюди?
— Майже щоночі. Я аж захиталася від подиву.
— Навіщо?
— За тобою цікаво спостерігати уві сні, — прозаїчно заявив він. — Ти балакаєш.
— Ні! — я хапнула ротом повітря, відчувши, як пашить обличчя від підборіддя до чола. Схопилася за кухонний стіл, щоб не впасти. Звичайно, я знала, що розмовляю уві сні; мама частенько дражнила мене цим. Одначе ніколи б не подумала, що доведеться турбуватися про це тут, у Форксі.
Едвардове обличчя миттєво спохмурніло.
— Ти сердишся на мене?
— Залежно від обставин! — я почувалася й говорила так, наче пробігла кілометр кросу.
Едвард чекав.
— Яких обставин? — поквапив мене він.
— Що саме ти почув! — заявила я.
За секунду він беззвучно опинився поруч, ніжно взяв мої руки у свої.
— Не засмучуйся! — благально сказав він. Нахилив обличчя, щоб воно опинилося на рівні моїх очей, не дозволив відвести погляд.
Я знітилася й спробувала дивитися вбік.
— Ти сумуєш за мамою, — пошепотів він. — Хвилюєшся, як вона там без тебе. Коли падає дощ, його шум не дає тобі заснути. Раніше ти багато говорила про дім, останнім часом менше. Одного разу ти сказала: «Забагато зелені», — він м’яко засміявся, прагнучи, як я зауважила, не образити мене.
— Що ще? — наполягла я. Він здогадався, на що я натякаю.
— Ти промовляла моє ім’я, — визнав він. Я зітхнула: повна поразка.
— Часто?
— Що для тебе, власне, «часто»?
— О ні! — повісила я голову. Він притиснув мене до грудей, ніжно, природно.
— Не гризи себе, — пошепотів у вухо. — Якби я міг бачити сни, ти була б у кожному з них. І я б цього не соромився.
Тут ми почули шурхіт шин на під’їзній доріжці, побачили, як фари вдарили у вікна, потягнулися до нас крізь вітальню. Я заціпеніла в Едвардових обіймах.
— Твій батько буде не проти, що я тут? — запитав він.
— Навіть не знаю… — швидко намагалась я обмізкувати ситуацію.
— Тоді краще іншим разом… Мить — і я сама в кухні.
— Едварде! — зашипіла я.
Почувся тихенький смішок, потім запанувала абсолютна тиша.
Батьків ключ повернувся у замку.
— Белло? — покликав він. Раніше це мене дратувало: хто б іще міг бути в будинку? Виявляється, підозри Чарлі не такі й безпідставні.
— Я тут, — сподіваюся, він не почує, що я ледве стримую істеричний регіт. Поки він прямував до кухні, я хутко витягнула вечерю з мікрохвильовки й сіла за стіл. Після дня у товаристві Едварда кроки Чарлі здавалися занадто гучними.
— Можеш і мені придумати щось попоїсти? Я вмираю від утоми, — він наступив на закаблуки, щоб зняти черевики, тримаючись за спинку Едвардового стільця.
Я забрала тарілку з собою й жадібно винищувала її вміст, лаштуючи вечерю батькові. У роті запекло, я налила дві склянки молока. Поки грілася лазанья, я залпом випила свою склянку, щоб загасити вогонь. Коли я ставила її, помітила, як гойдається молоко, й збагнула, що у мене тремтять руки. Чарлі вмостився на стільці; контраст між ним і попереднім гостем був разючий до кумедного.
— Дякую, — сказав він, коли я поставила перед ним лазанью.
— Як минув день? — поцікавилась я. Слова стрибали, як перелякані вівці; я вмирала від бажання чимшвидше втекти до своєї кімнати.
— Добре. Клювало нормально… А ти як? Зробила все, що планувала?
— Не зовсім — погода занадто класна, щоб сидіти в хаті. Я відправила до рота ще один велетенський шматок.
— День видався чудовий, — погодився Чарлі. Це ще м’яко сказано, подумала я.
Закінчивши лазанью, я налила другу склянку молока й, сьорбаючи, висушила її до дна.
Чарлі здивував мене спостережливістю.
— Кудись поспішаєш?
— Ой, я так стомилася. Хочу раніше лягти спати.
— Ти якась напружена, — зауважив він. Чому, ну чому саме сьогодні він вирішив виявити таку увагу до мене?
— Хіба? — все, на що я спромоглася у відповідь. Я похапцем помила тарілки у раковині й перевернула їх на рушник, щоб сушилися.
— Сьогодні субота, — замислено видав Чарлі. Я промовчала.
— У тебе немає планів на вечір? — раптом поцікавився він.
— Ні, тату, я мрію лише добряче виспатися.
— Жоден хлопець у місті тобі не сподобався? — його мучили підозри, та він силкувався говорити товариськи.
— Ні, жоден хлопець досі не припав мені до душі. Я старанно намагалася не акцентувати увагу на слові «хлопець», щоб бути чесною із Чарлі.
— Я думав, може, Майк Ньютон… Ти казала, він такий дружній.