— Власне, ти маєш розгарячілий вигляд.
Він повільно схилив до мене голову, притуливши холодну щоку до моєї шкіри. Я завмерла, не рухаючись.
— М-м-м… — прошепотів він.
Відчуваючи його доторк, неймовірно важко було сформулювати змістовне запитання. Минула хвилина, перш ніж я змогла зібрати думки докупи й почати.
— Здається, що… тобі зараз набагато легше бути поруч зі мною.
— Тобі так здається? — пробурмотів він. Його ніс ковзнув по моєму підборіддю, ближче до вуха. Я відчула, як рука, легша за крильце метелика, відкинула назад моє вологе волосся, щоб вуста змогли торкнутися западинки за вухом.
— Набагато, набагато легше, — сказала я, намагаючись видихнути.
— М-м-м.
— Тому мені стало цікаво… — знову почала я, та Едвадові пальці ніжно блукали моєю ключицею, і я збилася з думки.
— Так? — видихнув він.
— Чому так? — мій голос затремтів, змусивши мене зніяковіти — Як ти гадаєш?
Я відчула вібрування його дихання на шиї. Він розсміявся.
— Сила духу. Я відхилилася. Коли я поворухнулася, він завмер — я більше не чула його дихання.
Якусь мить ми сторожко поїдали одне одного очима; потім, коли Едвардова напружена щелепа поступово розслабилася, на обличчі з’явився спантеличений вираз.
— Я зробив щось не так?
— Ні, якраз навпаки. Я божеволію від тебе, — пояснила я. На хвильку він поринув у роздуми над почутим; коли заговорив, стало ясно, що він задоволений.
— Справді? — тріумфальна усмішка поступово освітила обличчя.
— Ти очікував на бурхливі оплески? — саркастично поцікавилась я.
Він вишкірився.
— Я просто приємно здивований, — пояснив він. — За останні сто з гаком років, — піддражнив він, — я не уявляв нічого подібного. Не вірив, що одного дня знайду ту, котру кохатиму… по-іншому, ніж братів і сестер. А тут я дізнаюся, що хоча це нове для мене, мені добре вдається… бути з тобою…
— Тобі все вдається добре, — підкреслила я.
Він знизав плечима, припускаючи таку вірогідність. Ми обоє тихенько розсміялися.
— Але чому це так легко зараз? — наполягала я. — Сьогодні по обіді…
— Це не легко, — зітхнув він. — Сьогодні по обіді я ще… не вирішив до кінця. Вибач, мені немає прощення за таку поведінку.
— Є, — не погодилась я.
— Спасибі тобі! — усміхнувся він. — Бачиш, — вів Едвард далі, опустивши очі, — я не був упевнений, чи стане мені сили… — він узяв мою руку і ніжно притиснув її до обличчя. — Тому, доки існувала можливість, що я… втрачу контроль, — вдихнув він запах мого зап’ястку, — я був… не зовсім безпечним для тебе. До того як я остаточно вирішив, що достатньо сильний, що немає жодної, найменшої можливості, що я коли-небудь… що я зміг би…
Ніколи раніше не бачила, щоб слова давалися йому настільки важко. Це було… так по-людському.
— Отже, зараз немає жодного шансу?
— Сила духу, — повторив він, посміхаючись. Зуби спалахнули у темряві білим сяйвом.
— Це виявилося нескладно, — сказала я.
Едвард відкинув голову назад і засміявся, майже пошепки, але нестримно.
— Нескладно для тебе! — виправив він, торкаючись мого носа кінчиком пальця.
Зненацька обличчя різко набуло серйозного виразу.
— Я намагаюся, — прошепотів Едвард повним страждання голосом. — Якщо це стане… занадто, я майже впевнений, що зможу просто піти.
Я насупилася. Мені не подобаються розмови про розлуку.
— Завтра буде важче, — вів далі він. — Цілий день я насолоджувався твоїм запахом, тому став частково нечутливим до нього. Якщо я залишу тебе бодай на невеликий відрізок часу, доведеться звикати заново. Ну, може, не зовсім заново, гадаю, але все ж…
— Тоді не йди від мене, — відповіла я, не в змозі приховати палке бажання у голосі.
— Це мене влаштовує, — погодився Едвард; обличчя розслабилося, на ньому розцвіла привітна усмішка. — Вдягай кайдани — я твій в’язень, — та говорячи це, він як наручниками оповив мої зап’ястки своїми довгими пальцями. Засміявся тихим мелодійним сміхом. За сьогоднішній вечір він сміявся більше, ніж за ввесь попередній час, коли я мала можливість спостерігати за ним.
— Ти здаєшся… оптимістичнішим, ніж зазвичай, — зауважила я. — Раніше не помічала за тобою такого.
— Хіба не так має бути? — посміхнувся він. — Чари першого кохання і таке інше. Хіба не неймовірна відмінність між тим, коли про щось читаєш, бачиш на картинах — і коли це відбувається з тобою?
— Справді неймовірна, — погодилась я. — Набагато більша, ніж я уявляла.
— Наприклад, — наразі слова швидко злітали з Едвардових уст, доводилося не ловити ґав, щоб їх розібрати, — ревнощі. Я сотні тисяч разів читав про це, бачив, як зображають ревнощі актори у тисячах різних п’єс та фільмів. Я вважав, що досить чітко розумію, що це таке. Але власне почуття вразило мене… — скривився він. — Пам’ятаєш день, коли Майк запросив тебе на бал? Я кивнула, хоча той день запам’ятався мені з іншої причини.