Його навіть пробували втопити. Та є такі продукти людського організму, що не тонуть. І він належав до них.
А от, почувши філософський понос Льопи, навіть бічі і бики розуміли, що з таким пришелепкуватим краще не зв’язуватися, бо то марне, то страшне, то безумне; то закінчиться їхньою смертю, як не фізичною, то духовною. Інтуїтивно розуміли. На рівні підсвідомості.
І вже скоро друге ім’я Шерстохвостова — Льопа — наводило жах на аборигенів і бічів-биків не лише Хабаровського краю, але й Приморського, і навіть на бічів братнього Китаю, де людей — тоді! — було менше, ніж політиків у сьогоднішній Україні.
Бічі й бики, зачувши, що їм судилося працювати в парі з Льопою, заклякали, падали на коліна і плакали мов діти, розмазуючи по неголених щоках своїх мерзенних фейсів брудними немитими руками соплі і сльози.
Навіть величезний ведмідь Петя Ципало на прізвисько «Піерквадрат», який народився, виріс і змужнів у тюрмах, куди у свої сорок шість мав вісім ходок, і всі — за криваві вбивства, почувши про рознарядку до Льопи, починав хрипло вити, бо плакати не вмів, і благав:
— Краще дайте два строки по десять років, але не посилайте в парі з Льопою! Краще сукою буду, а з ним не піду!.. — І, найжахливіше: — Краще підором стану!..
(Тоді гарних, пухнастих та ніжних «голубих» ще не було, а були прості такі собі педерасти, яких нерозвинутий пересічний радянський народ грубо звав «підорами» і «підорюгами», та ставився до них, відповідно, грубо).
А все тому, що Шерстохвостов любив «шуткувати». Ставив перед собою біча, тримав в лівій руці знятий з запобіжника пістолет, дуло якого приставляв до скроні приреченого, а в праву брав небезпечну бритву і починав вимахувати нею навхрест, як то роблять козаки шаблею, біля самісінької горлянки біча, примовляючи при цьому:
— Я навчу тебе Родіну любити! Я навчу тебе своєчасно голитися, пика твоя заросла, фейс твій мерзенний! Я зроблю з тебе людину, паскуда смердюча, бидло кінчене! Ти у мене станеш порядною людиною, як я!..
На дванадцятій хвилині біч падав непритомний, з виряченими пустими очима. Бики витримували на хвилину більше.
Піерквадрат простояв цілих двадцять хвилин, поки захеканий вправами з бритвою Льопа не сказав, стираючи піт з рудуватої пики і ласкаво косячи оком на пістолет:
— А тепер оголи чересла свої, отрок, пожартуємо з твоїм «хазяйством»!
От тоді Піерквадрат і відключився на цілих три години… Після того й почало його судомити на саму згадку про Льопу.
Шерстохвостов знав, що робив: саме так з ним «жартував» у армії його заклятий ворог, татарин Рінат Батршин, що був «дідом», коли поет прийшов служити. І Шерстохвостов пам’ятав, що падав уже на другій хвилині. Хоча й волів про те забути. Навіть — прагнув забути… Ой, пра-а-а-агнув!..
Аби ж остаточно, наглухо закріпити свій авторитет, Вілен то кидався в бурхливі води спіненого тижневою зливою Канхою, дикого й непоборного, то стрибав головою вниз із тридцятиметрової модрини, розбиваючи при цьому головою каміння біля підніжжя дерева. А голова, на диво, лишалася неушкодженою. Каратист!.. Та ще після танкового люка…
А тоді сідав біля вогнища, пив запашний чай з алюмінієвої кружки і починав верзти таке філософське марення, що навіть зовсім кінчений біч Серьоня Романов, худий і чорний як згорілий сірник, що пропив всякий страх і вселюдське, трусився, наче в лихоманці, з жаху від подутого. І сідав якнайдалі від прицуцкуватого поета, нутром своїм напівзвірячим відчуваючи потойбічну інфернальність цього миршавого каратиста.
Коли ж, наговорившись, Льопа брав гітару та заводив свої завиваючі пісні, враз і геть тікали всі!
Навпростець тікали, світ заочі, не вибираючи шляху, ламаючи чагарник і звалюючи вікові сосни бігли — в глиб тайги, у непрохідні хащі тікали, з застиглими всмерть очима, не боячись ні комарів, ні кліщів, ні тигрів, ні ведмедів з кабанами-сікачами, ні несподіваної прірви під ногами. Навіть не думаючи про це!
Бо знали: вже хвилин через десять галявину оточать десятки тисяч змій, гадюк, полозів — лише їхні шиплячі голівки з роздвоєними язиками будуть стирчати з високої трави і звисати новорічним серпантином з гілок дерев та кущів, а очі стежитимуть за Льопою і застигнуть задумливо від його пісень, зроняючи скупі гадючі сльози — мабуть, вони сприймали його за Великого змія, батька всіх плазунів, або ж — за ожилий дух Першого гада. Та ще, десь далеко-далеко, майже край світа, тужливо завиє щось велике, волохате й одиноке: завиє, вкладаючи в ту свою звірину пісню всю самотність звірячого роду та оплакуючи всіх своїх щезлих братів і сестер.