Про брата писала: що той працює, одружився, живе в маленькому містечку на Західній Україні — чи на Рівненщині, чи на Львівщині — Білену то все було геть нецікаво, то було поза його життям, а значить — непотрібне… Йдучи — не обертайся.
На лекціях він постійно вчив різні розумні фрази з різних розумних книжок, аби потім, принагідно, вставити в розмові. І вставляв, говорячи завжди коротко та незрозуміло.
До нього почали приглядатися й принюхуватися. Особливо командири-комсомолісти, цепні пси єдиної своєї, тупої та опупілої від народження Партії.
Атаки придивившись, призначили Білена секретарем комсомолу усього технікуму. І наприкінці останнього курсу запропонували посаду інструктора райкому комсомолу, куди він м’яко перескочив на свій перший серйозний стілець, майже одразу отримавши й малосімейку з київською пропискою — як дуже цінний для партії організм.
На новій посаді, вже в номенклатурній костюмній парі з краваткою, Вілен раптом і досить скоро виявив, що в закапелках павучого кубла влади людина, яка не вміє копати ями своїм колегам, дуже швидко вилітає на узбіччя політичної кар’єри, згідно з відцентровими силами, що доповнюють доцентрові сили тих, хто тягнеться на саме верхів’я.
І його з дитинства освоєне вміння копати фізично, прийшлося дуже до речі — він занурився в цей Мадридський двір, яку груди коханки, почуваючись невеликою хижою рибою в каламутній затхлій воді, і копаючи вже психологічно. Непомітний і непримітний, скромний і негаласливий, про якого забували одразу, як зникав з очей, він умів з’являтись коли треба і щезати за перших ознак непотрібності чи небезпеки.
Придивляючись до своїх керівників, відкрив несподіване: ніхто з них не був не те що мудро-розумним, а навіть просто розумним, але всі, хто проліз нагору, були хитрими лисами.
Хтось хизувався своєю хитрістю, хтось грав сорочку-хлопця, хтось носив костюма культурно-народного крою, але холодні, завжди напружені очі, видавали постійну роботу мозку: не схибити, не переграти, не бовкнути зайвого, не зійти з леза бритви. Бо хоч і не сталінські часи, хоч і інші при владі, але машина залишилася від Батька Народів, Рудого Панька — схрумкає і виплюне, немовби й не було «вірного ленінця», полум’яного борця за комуністичні ідеали.
І Вілен обережно ступав по лезу. Спізнаючи, вагаючись, боючись.
Шерстохвостов скрізь та всякчас вдавав нелукавого роман-точного дурника, щиросердо віруючого і в Партію, і в комсомол, і в майбутній комунізм, і у вірність вибраного шляху. Зранку завжди слухав «радіокрапку», а в метро, по дорозі на роботу, купував центральні газети, уважно читав їх, аби спіймати і зрозуміти, що — саме сьогодні, ось, зараз! — вимагає Партія.
А зрозумівши — бо та Партія і була для таких, як він, тому це було нескладно; це розумні не могли второпати, куди та Партія їх веде та чого хоче, а, второпавши, ставали дисидентами — вже від дверей «совісті епохи» районного ґатунку розповідав усім, що і як треба робити.
І говорив влучно та завжди вірно. І обличчя його тоді було усмішливо-плакатне. І око косило у вірному напрямку.
Правда, іноді зривався і починав верзти той словесно-філософський понос, від якого колись дуріли в тайзі й бічі з биками, але гальмував себе, як слухачі втрачали свідомість від почутого і падали снопами на підлогу — розумів, що дещо переборщив. І вчився контролювати себе.
Аби не мата прикрощів зі владою, в технікумі Шерстохвостову дали червоний диплом. Скрегочучи зубами, задихаючись від спазмів совісті, душачи в собі залишки самоповаги, але — дали.
Ну!., не зовсім червоний, а… близько того. Тож романтична професія «геолог» лягла несталому поету прямо в кишеню. У вигляді гербового папірця. Хоч бути геологом він абсолютно не збирався — він прагнув стати кимось великим, ще не знаючи, ким.
І попрацювавши три місяці інструктором, Вілен вступив заочно до інституту, у Москву, вже на інженера-ядерника. Так йому порадили старші товариші, пояснивши, що саме сьогодні це дуже перспективна спеціальність. Серйозно порадили. Наполегливо.
І прийняли в Партію. В ту єдину, СС. Бо інших тоді не було.
..Котилися роки по долині часу, котився Вілен по дорозі життя.
Працював собі: наче й непримітно, а завжди на очах; завжди перший підтримає кого треба, висловить згоду зі старшими та з вищесидячими; поїде у відрядження, куди ніхто не хоче, візьметься до справи, від якої всі тікають. Зі своїми ідеями не ліз, та й не було їх у нього, тому завжди підтримував ідеї лідерів, підгримував гаряче, з прямим палаючим поглядом косуватих очей.