— Але ж… Ніхто не казав… — Вілен таки був спантеличений.
— А ти цікавився? Ти хоч чимось у цьому житті цікавишся, окрім себе?
— Ось, хочу одружитися… З цією дівчиною. Приїхали просити в тебе благословення. Так її батько наказав.
— Он як… — Петро помовчав. — Батько її наказав… Сам бити не приїхав. Як і брат твій, що оженився нишком. Не приїхав би?.. Аби не змусили?
— Не знаю… — стинув плечима син. — Важко сказати.
— Зате я знаю — не приїхав би… А раз тобі воно не потрібно, то навіщо я буду давати своє благословення? Задля когось, кому це потрібно?.. Та й не впевнений я, що мушу дати. Мабуть, і тепла від мене ти не мав, бо нехтував мамою… Тож не буду гріха на душу свою брати, і так занапастив її в ту кляту війну. І чи відмолю гріхи свої, чи отримаю прощення — не знаю…
— Як то — не даси?.. — розгубився Вілен. — Ми день стратили, ледь живі доїхали, а ще — назад… Як же я… Як же ми… Що ж її батько скаже?.. — Йому стисло всередині, аж в животі заморозило від жаху — зненацька, на рівному місці, полетів у провалля! І все, що гак гарно йшло, нараз почало розвалюватися.
— Да-а-а… Значить серйозна справа з одруженням, раз ти аж зблід… — Петро сумно посміхнувся. — А ти попроси благословення в мами… Раз тобі то так важливо.
— Як?! Що ти говориш?.. Як вона, мертва, може благословити нас? — Вілен зовсім перестав розуміти, що коїться. — Ти думаєш, що кажеш?
— Думаю… — Петро підійшов і довго дивився на Динеру. — Як звуть тебе, дочко?
— Динера… — вона ніяково посміхнулася, притулившись до Білена, потім опустила очі долу. — Дитя нової ери, скорочено… Татко так назвав.
— Хороше ім’я… І чомусь мені здається, що ти хороша людина. І я… не хочу тобі зла… Тому йдіть до мами нашої, просіть благословення і слухайте. І як зумієте, то почуєте відповідь. А я сказав вам моє слово. І — гроші заберіть, бо все’дно викину. Не потрібні мені чужі гроші, досі без них прожив і далі спробую… А ці гроші — чужі.
Вілен повільно, як у сні, зібрав зі столу червону купку папірців, засунув до кишені, і, загальмовано усвідомлюючи реальність, потягнув Динеру до дверей.
— До побачення… Вибачте… — Вже на ходу сумно і спантеличено сказала дівчина. За себе й за Білена, що крокував мовчки.
Двері ще раз, прощаючись, рипнули.
Петро завмер, кілька хвилин дивлячись перед собою бездумними очима, потім підійшов до столу, взяв налиту чарку, щось довго шепотів губами, пестячи поглядом Мальвину фотографію, рвучко випив горілку і сів, де сидів до цього. І зненацька враз повалився на стіл, сіпнувшись, наче застрелений, головою на руки, і забився в риданнях, зайшовся у довгому нелюдському скімливому крику-виттю, аж задихнувся…
Як немовля, яке ще не навчилося плакати.
Вілен з Динерою вийшли з подвір’я, переступили через Курваєва, що заворушився, приходячи до тями, і зупинилися біля машини, де розімліло спав мовчазний водій, стікаючи слиною з розкритого рота.
— Ну, то що будемо робити? — спитала дівчина розгублено.
— Не знаю… — Вілен все ще не відтанув розумом. — Не на кладовище ж нам іти…
— А давай підемо, давай, га?.. Нарвемо квітів і підемо?.. Хто зна, як станеться… І — треба ж твою маму провідати… Хай і запізно.
— Ладно… Нам нічого й не залишається…
…Свіжа Мотрина могила була акуратно прибрана. На біло-жовтому, ще не потемнілому дерев’яному хресті висіла табличка «ШЕРСТОХВОСТОВА Мальва Іванівна» і — роки життя.
Під хрестом стояла фотографія, запнута чорним, а в чарочці з пшоном горіла висока жовта свічка, в рівнім полум’ї своєму віддзеркалюючи сонце.
Було так тихо й тепло, наче цей літній світ завмер і довірливо притулився до них, співаючи у вуха бджолиним польотом.
Молодята стояли, мовчки дивлячись на портрет. Стояли довго, наче очікуючи якогось дива. Але не траплялося нічого. І вони, тихо поклавши квіти до Мальвиного обличчя, поволі пішли назад, тримаючись за руки, поникнувши головами.
Вже на півдорозі з неосяжно-глибокої блакиті неба прилетів великий яскравий метелик, сів на плече Білена, застиг на мить, розкладаючи і складаючи крильця, потім стріпнувся, і пишнобарвною квіткою затанцював попереду молодят, на рівні їхніх облич.
— Дивись, яке чудо! — вигукнула Динера зупиняючись і піднімаючи перед собою руку, долонею вниз. — Звідки він узявся?.. Я таких ще ніколи не бачила!..