Шерстохвостов, ще й досі застиглий розумом у видінні над четвертим енергоблоком, в якомусь тоскному відчаї, що могло трапитися, але так і не трапилося неосяжно-велике, став повертатися до дійсності вже на КПП, в селі Лелів, де Клептоман, зупинившись, спілкувався з охороною і дозиметристами. Він, не прислухаючись, повернув голову і просто спозирав за обличчям водія.
Вілен Петрович не любив цього Лясандру Городіла, який возив його вже більше двох років, з’явившись у Києві з невідомо яких закапелків чи то Одеської, чи Миколаївської області — він не цікавився деталями, знав лише, що той був молдаванином, бо це й на пиці було написано.
І не любив не з національних причин і навіть не за те, що той крав усе, що бачив, роблячи виняток лише в цій машині, бо саме сюди й складав крадене, аби потім завезти в потрібне місце, щоб ще потім або продати, або поміняти, або сховати до кращих часів, коли прийде потреба на вкрадене.
Також не за те, що наприкінці п’ятниці Клептоман ішов у дводобовий запій, яків кожну чергову відпустку, впродовж якої просто не вилізав зі своєї окремої кімнати в гуртожитку, попередньо придбавши пійла «на весь сезон», залишаючи лише три останні дні на «спочинок», аби прийти до тями і з’явитися біля машини придатним до роботи.
Клептоман був стукачем у Конторі, про що Шерстохвостов дізнався від тестя, і саме Контора витягла його з безвісти окраїнного буття та приліпила до бублика саме цієї машини. Білену Петровичу і це не було дивним, бо розумів, що не спекався обіцяного нагляду, навіть не сподівався, що позбудеться колись. Ображало і гнітило те, що підсунули таку нікчемну, таку бридку і паскудну істоту, не здатну ні на що, окрім красти в три руки, пити запоями, боятися всього та всіх і стукати на того, з ким завжди поруч.
Не любив за сукупність якостей, навіть не розуміючи цього. Просто — не любив.
Коли вже від’їхали від КПП, Вілен Петрович не втримався:
— Знаю, ти весь час, поки я на атомній, ховаєшся у підвалі їдальні, що на острові?
— Та… Як… ховаюся… Не ховаюся я… То машину доглядаю, то з людьми спілкуюся… То допомагаю комусь…
— А там — є молодиці, у їдальні?
— Та, є… А як же… Як не бути… Там їх багато… — Лясандру, наче астматик, що задихається, ковточками видихав разом з повітрям короткі фрази: поки звучала одна, осмислював наступну, аби не бовкнути чогось, що потім може йому тикнутися.
— Так я тобі настійно рекомендую: кинь усе побічне і займися тими молодицями. Одною, а чи й багатьма. Бо скоро не зможеш цього робити, якщо… взагалі можеш. Ще місяць-другий, і тобі випишуть перепустку до жіночої лазні. Цілодобову. Сьогодні виступав професор з Москви, із закритою інформацією, сказав, що справи кепські — за їхніми спостереженнями, хто близько від реактору — все майже нормально, а от хто на відстані від двох до п’яти кілометрів, то за короткий час перестають бути чоловіками у статевому розумінні, а потім і зовсім набувають жіночих форм. Чомусь мені здається, з тебе вийде… не зовсім принадна жінка. І ніякі бетонні стіни не допомагають, що цікаво.
Він скинув оком на враз задерев’янілого Лясандру, із застиг лими очима, який просто прикипів до керма, і додав, непомітно посміхаючись:
— Та це — в кращому випадку. А так — миттєва онкологія: починається з кінцівок, потім переходить на нутрощі. І — відрізають, по черзі, що можна різати, а вже потім… сам розумієш, різати даремно. Я сьогодні глянув по карті — до твоєї їдальні близько трьох кілометрів від четвертого блоку. От і думай… Бо… мені шкода тебе. Ти — добрий хлопець, хоч і з деякими недоліками. Але про це — нікому! Ні-ко-му! Жалію тебе, тому й попереджаю.
— Дякую… Білене Петровичу… Щиро… Дякую!.. — Знову астматично відповів Клептоман, вже ламаючи побілілими пальцями кермо.
— Немає за що… — стинув плечима пасажир. — Давай, до райкому партії, звідти я сам дійду до готелю. А ти їдь відпочивати. І — думай! Ти хлопець ще молодий… — І знову не втримався, сказав, як поховав: — Міг би ще жити та й жити… А от… бач… — Жалісно скривився і важко зітхнув.
Клептоман лише часто-часто закивав головою у відповідь. А може, його так затрусило від жаху.
На ранок Лясандру Городіло, на прізвисько Клептоман, зник невідомо куди і більше ніколи не траплявся на життєвому шляху Білена Петровича.