Я вірю в великий Наказ,
Що трубить вічно в поход,
Мене, тебе, нас
Закликає до важких когорт.
Ім’я минулого — ми,
Ім’я будуччини — чин:
Хто став, — є слугою тьми,
Хто в поході, — звитяжець він:
Він підлетів, як орел,
Він злив усе,
Що з глибоких джерел
Повінь несе.
3
Випала нині пороша
На кривавий слід!
Ех, земля наша — хороша
Та й відважний — рід!
Ген-ген поскакали коні,
Шабельки бряжчать, —
У цім краю — сонні,
Не давайте спать!
Пішла, пішла піхота:
Наказ! Наш наказ!
Гей, кому охота,
Приставай до нас!
4
Розстріляного закопати,
Над ним ридатиме ще мати
І приговорить панотець!
Три сальви в мутне небо з криці:
Засни, дитино! Спи, аж ниці
Уславлять твій кінець!
Вона живе, та Україна,
Вона — над ним, Вона єдина
І в Ній корона Душ!
А ви, що стали тут довкола, —
Шапки здійняти, нижче чола, —
Спи, брате...
Кроком — руш!
5
Що ж, що нависли
Тучі на сонні ниви, —
По Божій мислі
Став дім Божий
Благочестивий!
Що ж: що не з нами
Очі ласкаві, —
Ми — грізні, ми — брами
Слави!
6
— Вперед, Україно! В Тебе — тяжкі стопи,
Пожари хат димляться з-під них:
Ні Росії, ні Європі
Не зрозуміти синів Твоїх!
Це не ті — балакучі орди,
І не ті — жадібні й пісні, —
Мовчазливі, горді,
У поломінному сні!
Їхніх рядів не зочити,
Їх крок — один.
Україна:
— Хто ж знав, що ви такі сміливі діти?
Українці:
— Хто знав Тебе, найпрекрасніша з країн?
(перед 1925)
Зайди
Прийшли чужинці у село масними,
Прийшли, накрали й станули непишні, —
Щось дивного, незгідливого з ними
Було в цих білих хатах, цвіті вишні,
У цих тополях, що — немов сторожа,
У дивних жартах, що для них — подзвінням:
І молодиця, що всміхалась гожо,
Здавалось їм, закидала б камінням.
Вітали їх уклоном, часом низьким,
Селяни простодушні, балакучі,
А у провулочках — набитії обрізки,
І погляд темний, ненависті туча.
То не «ізба». Весела, чиста хата,
Здавалося, причаїлась і ждала.
І ждали теж вони... куль?.. гасла?.. чи кинджала?..
...І сонце їм світило, мов крізь ґрати...
(1931)
Відступ
1
Порохом Україна взялася,
Чорна коло гармати стоїть,
(Не говоріте теорій, бо теорія продалася.
Не говоріте нічого: слова — то вороги!)
І коло Неї люди в подертій одежі.
Коло Неї — босі полки,
Що боронять останні межі,
Що моляться тільки їй!
Та молитва їх проста, без афектації,
Молитва полків:
— Правдо, ти — зброя Нації,
Ми — гнів!
— І от відступають у розривах,
Усе рідших розривах гранат,
І от відступають, упадають,
покидають свій рідний край;
— Державо, ти була, як огненна злива!
Державо, прощай!
2
Вони розсипались по гранітах Європи,
Як стовпи іскор з огню
Великої легенди.
Гостроокі шофери з Авеню д’Опера,
Що бліднуть од радості на звуки заблуканих вистрілів,
Сірі шахтарі на Шлезьку, що в мокрих підземеллях,
Чують дзвони останньої години чужинців,
Лісоруби в Бразилії, студенти в Празі,
Фермери Канади, робітники на Кубі
Вірять, задихаючися від хворостей, утоми і порожнечі:
«Ми билися не надаремно!»
(1928)
Могила незнаного бійця
I
Лице моє закрите, я є Жертва.
Приходжу й дарую, рятую і живлю.
Не ті є найважніші, що говорять,
Не ті є найважніші, що названі.
Нас, неназваних, мовчазних, Господь
Утверджує й провадить, і ми чиним.
II
Голос:
— Могило Незнаного Бійця,
Що впав в Україні, —
Я приношу смутні серця
І мій розпач гнівний;
Забагато підлих днів
Облягає душу самотню, —
Де ж ти, що впав, що горів, що вів,
Поручнику, свою сотню?