Де ж ви, дитячі ручки жінок,
Що підпалювали амуніцій склади,
Що лиш усміхом мужності поток
Перемінювали в водоспади?
Де ж ти, що за Нових Людей
Упав під кулями, повстанче?
Обізвіться до мене, крізь людський ґлей,
Крізь м’ясо самиче і самче!
Обізвіться в червоній імлі життя
Ви, прегарні блискавки смерті,
Невже ви — мертві,
Питаю я?
Одповідають голоси:
— Ні, це — мертва, людино, твоя
Безнадійна, вбога надія, —
Ми — саме життя, земля, буття,
Не тліємо — вієм,
Ми — істота днів, ми — Дія!
Ми в надлюдській напрузі,
У кривавій тузі
Перейшли Поріг,
Але вічно над вами, тобою
Сурмить наш ріг.
Ріг сурмить:
— Там, де сталася смерть, — там станем,
Там, де слово криваве «Слава!»,
Нерухомим табором станем,
У польоті затримані станем,
Щоб ісповнитись — вами!
Жаден крик не пропав в порожнечі,
Жаден зойк — Україно —
Ті слова зависли — предтечі,
Ті зачини — зариси Речі,
Що гряде невідмінно.
(1936)
Голос забитого
Вознесіте знамено
Святого , великого краю!
Говорить серце натхненно,
Говорить серце: «Я знаю!
Се твоя хорогва, Україно,
Над мною клекоче, —
Хто ж мене вбив безневинно
За мої вірні очі?»
(1931)
Щоденний бій
1
Неправдою — кожні стіни,
Перегороди і стелі,
Коли чую голос змінний
Долі своєї;
Як ловлю той голос у сіті
Розуміння свого,
Голос глухий і неситий
Про здобич.
2
Ім’я сучасного — ми,
Ім’я будуччини — чин,
Хто опинився, — той служить тьмі,
Хто в поході — звитяжить він,
Він підлетить, як орел,
Він зіллє все,
Що з глибоких джерел
День нам несе.
3
Мертвота, стерво живуче
Є все, що творить тіло,
Коли в щоденності тучі
Архангелів меч і крила
Серце людське не узріло,
Коли серце не повстало
Над буднями своїми,
Як вічности знак — Хорала,
Що незглибимий.
4
Щоденний бій, мов корона
На чолі Того,
Хто є істота Закона
І зерно всього.
Щоденний бій — молитовні
Сурми для Того,
Хто держить дві чаші повні
Всесвіту всього.
(1930)
Народи
І
Глянь, проходить Француз, той, що має сто мислей на мить,
Що, здається, недбалий, а бистрий, як яструб,
Завжди скритий, зухвалий, а в пристрасті й смерті — мистець.
Ось Англієць, що любить ходить над проваллям,
Аж над ним він дорогу собі протоптав,
У холодній скаженості дивний творець ясних мрій.
Ось Германець, лунатик у знаках і маршах,
Все хотів би назвать він, з усім би хотів закінчить,
Все забрав би в касарні, а ні! — в хороводи важкі.
Ось і ти став і дивишся гнівно. Пізнай їх.
Кожен з них є собою, а ти — Українець.
II
Глянь, Словак завжди — з дзеркалом.
Він говорить про себе.
Поправляється вічно (чи враження є?),
Він маячить з уклоном, він з дрібниці — під небо,
В тьмі задушить, поссе, — но, і знову своє.
А — Москвин той — як з лісу, кричить — як з болота,
То безецний і голий, то — тхір, от як мить!
То надмірна в нім вірність, то — бунт. В нім охота
То ридать перед кимсь у гримасах, то знову палить.
Українець — не крик, він не любить суєт. То він — бистрий,
То він сонний іде, хоч причаєний жде, наче вістря,
Наче вістря, зависле вгорі, що ось блисне наново,
Що на змінність і танці дасть право й оцінку, як Слово.
III
За що боротись, у чому великість народу?
Може, за це умирать, за будівлі в мармурі?
Може, за танці й пісні, чи зручні мальовила?
Мудрі системи до праці, чи марші стрункі?
Де та великість народу: чи в посувах війська,
В вірнім триванню жінок, чи в дитячому сміху?
В важкій аскезі учених, у гарті відкривців?
Чи в одиницях, чи в юрбах, чи в геніях, де?
Все це, — промовила Мудрість, — є важне, та мало,
Все, що — напружене й скромне, все — в ласці у Бога,
Але найбільше добро, це — зростання Людини,
В вашім народі зростання Людини зусиллям людей.