Та Леонард Воул не став думати і відповів одразу.
— Я вів справи міс Френч безкорисливо й чесно. Я робив усе в її інтересах, наскільки дозволяли мої здібності. Кожний, хто захоче перевірити, переконається в цьому.
— Дякую, — сказав містер Мейгерн. — Ви мене заспокоїли. Я думаю, ви досить розумна людина, щоб не сказати мені неправду в такому важливому ділі.
— Звичайно, найістотнішим доказом на мою користь є відсутність мотиву, — з надією в голосі мовив Воул. — Припустімо, я поглиблював дружбу з багатою літньою дамою, сподіваючись одержувати від неї гроші, — адже в цьому суть ваших припущень? Але ж у такому разі її смерть начисто перекреслює всі мої плани.
Адвокат подивився на нього пильним поглядом. Повільно, майже несвідомо, він повторив процедуру з пенсне. І тільки закріпивши його на переніссі, сказав:
— Невже вам невідомо, містере Воул, що міс Френч залишила заповіт, згідно з яким ви головний спадкоємець?
— Що? — Обвинувачений підхопився на ноги. Його розгубленість була очевидною і невдавано щирою. — Боже мій! Що ви сказали? Вона залишила мені свої гроші?
Містер Мейгерн ствердно кивнув головою. Воул знов опустився на стілець, обхопивши голову руками. .
— Ви вдаєте, ніби нічого не знаєте про цей заповіт?
— Я вдаю? Нічого я не вдаю. Я справді не знав про це.
— Так от, знайте, що служниця міс Френч, Джанет Маккензі, хреститься й присягається, що ви добре знали про це. ЇЇ господиня сказала, ніби радилася з вами на цю тему і повідомила вас про свій намір.
— Та вона бреше! Ні, пробачте, я поквапився. Джанет — стара жінка, вона була вірним цербером своєї хазяйки й зненавиділа мене. Мабуть, із ревнощів. Можливо, міс Френч поділилася своїми намірами з Джанет, а Джанет або щось не так зрозуміла, або сама домислила, ніби я умовив міс Френч написати заповіт на мою користь. Думаю, вона й себе переконала в тому, що хазяйка справді казала мені про це.
— Чи не допускаєте ви, що Джанет Маккензі з неприязні до вас може свідомо дати фальшиві свідчення?
Приголомшений Леонард Воул не зовсім упевнено відповів:
— Звичайно, ні! Навіщо їй це?
— Не знаю, — задумливо відповів містер Мейгерн. — Але вона дуже озлоблена на вас. Бідолаха важко зітхнув.
— Я починаю розуміти, — промимрив він. — Це — жахливо. Вони скажуть, я умисне упадав за нею, поки не примусив її написати заповіт, а потім, того вечора, коли вдома нікого не було, я пішов туди, а наступного дня її було знайдено… О Боже! Це жахливо!
— Ви помиляєтесь, думаючи, що вдома нікого не було, — заперечив містер Мейгерн. — Джанет, як ви пам’ятаєте, мала ввечері кудись піти. Вона й пішла, але десь о пів на десяту повернулася, щоб узяти викройку рукава блузки для своєї подруги. Вона увійшла через чорний хід, піднялася нагору, взяла викройку і знову пішла. Вона чула якісь голоси у вітальні і, хоч не могла розібрати, про що говорили, ладна заприсягтися, що один з голосів належав міс Френч, а другий — якомусь чоловікові.
— О пів на десяту, — сказав Леонард Воул. — О пів на десяту… — Він підхопився на ноги й вигукнув: — Але в такому разі я врятований! Врятований!
— Врятований? Що ви маєте на увазі? — здивовано запитав містер Мейгерн.
— О пів на десяту я вже був дома! Моя дружина може підтвердити це. Я пішов від міс Френч десь за п’ять хвилин до дев’ятої. О дев’ятій двадцять я був уже вдома. Моя дружина чекала на мене. О! Слава Богу! Спасибі викройці рукава, спасибі Джанет Маккензі!
Від надміру почуттів він зовсім не помітив, що похмурий вираз не зійшов з обличчя адвоката. Та ось запитання містера Мейгерна примусило Леопарда спуститися з хмар на землю.
— Хто ж тоді, по-вашому, вбив міс Френч?
— Ну, звичайно ж, якийсь грабіжник, адже спершу так були й подумали. Як ви пам’ятаєте, вікно було розчинене навстіж, її вбито ударом ломика, і ломик той знайшли на підлозі поруч з її тілом. Тоді ж із дому зникли деякі речі. Якби ото не безглузда підозріливість Джанет та її неприязнь до мене, поліція не збилася б із правильного сліду.