Вона похитала головою, ледь посміхнувшись.
— Звичайно, вам хотілося б це знати. Але я не скажу. Я збережу свою таємницю.
Містер Мейгерн сухо кахикнув і підвівся.
— Очевидно, нема сенсу продовжувати цю розмову. Я зустрінуся з вами знову після того, як переговорю зі своїм підзахисним.
Вона підійшла до нього впритул і подивилась йому в обличчя своїми прегарними карими очима.
— Скажіть мені, — спитала вона, — тільки чесно: ви вірили в невинність Воула, коли йшли до мене?
— Вірив, — відповів містер Мейгерн.
— Бідолаха, — засміялася вона.
— Я вірю в це й тепер, — відрубав адвокат. — До побачення, мадам.
І він пішов, несучи із собою спогад про її дивно стривожене обличчя. «Сам чорт заплутається в цій справі!» — подумав містер Мейгерн, ідучи вулицею.
Авжеж, нелегка справа. І жінка якась незвичайна. Дуже небезпечна жінка. Коли жінка переходить у напад, вона обертається на чортицю.
Що робити? У того бідолахи не лишається навіть соломинки, за яку можна вхопитися. Зрештою, може, й він учинив злочин.
«Ні, — заперечив сам собі містер Мейгерн. Ні — бо надто вже багато доказів проти нього. До того ж я не вірю цій жінці. Вона все вигадала. І ніколи не повторить своїх слів на суді».
Йому хотілося більше вірити в це, ніж він насправді вірив.
Судове слідство тривало недовго — усе було надто ясно. Головними свідками обвинувачення виступали Джанет Маккензі, служниця вбитої, та Ромена Хейлгер, австрійська піддана, коханка підсудного.
Містер Мейгерн був присутній, коли Ромена давала свої свідчення. Вона сказала майже те саме, що й у розмові з ним.
Слідство закінчилось, і було призначено дату судового розгляду.
Містер Мейгерн не знав, за що йому вхопитись. Справа Леопарда Воула здавалася цілком безнадійною. Навіть відомий королівський адвокат, якого залучили до захисту, мало на що сподівався.
— Якби ми могли взяти під сумнів свідчення цієї австріячки, тоді був би якийсь шанс, — із сумнівом у голосі сказав він. — Але не бачу, як це зробити.
Містер Мейгерн зосередив усі свої зусилля на одній деталі. Якщо Леонард Воул каже правду і він пішов з дому вбитої о дев’ятій годині, то хто ж був той чоловік, чию розмову з міс Френч чула Джанет о пів на десяту?
Єдиним промінчиком у цьому питанні був шалапутний племінник міс Френч, який у минулому не раз вимагав і таки видурював у неї гроші. Адвокат з’ясував, що Джанет Маккензі завжди була прихильна до цього молодика і наполегливо радила своїй господині задовольняти його забаганки. Цілком імовірно, що саме з ним розмовляла міс Френч, після того як пішов Леонард Воул, тим більше, що молодого вітрогона не знайшли в жодному з кишел, де він звик бавити час.
Пошуки адвоката в усіх інших напрямках не дали наслідків. Ніхто не бачив, коли Леонард Воул прийшов додому або коли він виходив від міс Френч. Ніхто не бачив, щоб якийсь інший чоловік заходив у її дім або виходив звідти. Всі зусилля адвоката у пошуках доказів виявилися марними.
І ось напередодні суду містер Мейгерн одержав листа, який повернув його в зовсім новому напрямку.
Лист надійшов вечірньою поштою. Це була безграмотна, похапцем написана на клапті паперу цидулка, в брудному конверті з криво наклеєною маркою.
Містер Мейгерн мусив прочитати листа двічі, поки збагнув його зміст.
«Шановний містере!
Ви, приятелю, той адвокат, що захищатиме молодого хлопця. Коли хочете знати, то все базікання отієї наквацьованої шльондри-австріячки — чистісінька брехня. Приходьте сьогодні в Степні*, вулиця Шоу, 16. Це вам обійдеться в дві сотні соверенів**. Запитайте місіс Могсон».
Адвокат читав і перечитував це несподіване послання. Хтось вирішив його розіграти? Але, добре поміркувавши, він дійшов висновку, що тут таїться та остання соломинка, яка так необхідна обвинуваченому. Свідчення Ромени Хейлгер повністю знищували його, а лінія захисту, згідно з якою не можна вірити словам особи аморальної поведінки, в кращому разі була малонадійною.
Містер Мейгерн прийняв остаточне рішення. Його обов’язок врятувати клієнта за будь-яку ціну. Він повинен піти на вулицю Шоу.
Він довго шукав той напівзруйнований будинок у смердючому брудному завулку. Але нарешті знайшов і спитав, де проживає місіс Могсон. Його провели в кімнату на четвертому поверсі. На його стук ніхто не відповів. Він постукав сильніше.
Почулося човгання, і через хвилину за обережно прочиненими дверима з’явилася згорблена постать.
Раптом жінка (бо це таки була жінка) засміялась і відчинила двері ширше.
— То це ви, приятелю! — хрипко звернулася вона до адвоката. — 3 вами нікого нема? Ви мене не дурите? Заходьте, заходьте.