Виходячи з ванної, Віра була майже переконана, що його вже не буде. І вже майже примирила себе з цим — як із осінню, старістю, будь-чим неминучим. У крайньому разі він міг сидіти у фотелі над спустошеним сніданком, допиваючи каву, в костюмі, з депутатським значком — чужа людина, випадкова в її житті, і це було би ще страшніше, але Віра і з цим наперед змирилася, вона вміла, навчилася давно-давно.
…Сергій лежав на ліжку, навскоси, розкинувши голі ноги і руки гігантською морською зіркою і прикрившись простирадлом, що посередині здіймалося, ніби там сховали пляшку: так воно й було, коли він, урочисто регочучи, зірвав простирадло, немов відкривав пам’ятник, — а двозначний сенс ескапади Віра збагнула трохи згодом, заднім числом. На столику стояв учорашній сріблястий НЛО, під ним виявилися вже не суші, а цілком собі європейський сніданок: тости, сосиски, омлети, ошатно згорнуті в два конвертики. Сергій встановив посередині пляшку з синього скла і розставив келихи. Рислінг, прочитала Віра на етикетці, ніколи я не куштувала рислінг, здається, щось міцне, чи не занадто з самого ранку?..
— Вірусику, за нас із тобою.
За нас. Вона не змогла повторити: найпростіша комбінація коротеньких слів тремтіла, вислизала, не лягала на язик. Пригубила вино, і справді міцне, смачне. Сергій сидів навпроти в такому ж, як у неї, халаті, що не сходився в поясі, звичний і домашній, наче б ми снідали отак удвох щоранку, день у день, завжди. У нашому спільному, щасливому, зупиненому часі.
Так не буває, схаменися. Мана, міраж, твоя особиста вигадка, і її от-от розвіє необережне слово чи телефонний дзвінок.
Виявилося, Віра вже проковтнула сніданок, машинально, не відчувши смаку. Підібрала з тарілки декоративний листок салату, відкусила: жодної свіжості, безживна клітковина, трава.
— Пий свій чай, — мовив невиразно, щось жуючи, Сергій. — Вони казали, що немає жасминового. А я запитав, скільки у них зірок і чи не пора котрійсь із них упасти з небосхилу. Правда ж, я поет?
— Ти ще й шантажист, — вона силувано всміхнулась. — А чай давно захолов. Скільки я сиділа у ванній, півгодини, більше?
— Не знаю, не знаю. Та пий уже.
Він підсунув до неї чашку з птахом, майже таку ж, як у неї вдома, хоча, мабуть, на порядок дорожчу, і підчепив своїм ручиськом смішний плескатий чайничок, і полився чай у запашній хмаринці пари. Сергій усміхнувся і підморгнув:
— Не ошпарся, га?
Віра ковтнула, повільно, крізь напівстулені губи; після вина гарячий чай підіймався в голову клубами туману і розчинявся там прозорим серпанком, у якому думки розпливалися крапельками акварелі, а все навколо ставало кришталевим, нереальним. Але ж так воно і є. Наш час справді застиг, інакше як би він залишився гарячим, мій жасминовий чай?!
Ранок нічого не змінив, диво залишилося всесильним, бо ми щасливі. Сергію, Боже мій, Сергію, як ти це зробив?.. байдуже, не хочу знати. Послабити і ненав’язливо розв’язати зовсім пасок халату. Йди до мене. Добре, що принаймні тут немає ніяких дзеркал — лише золоті порошинки в застиглому, наче вічність, сонячному промені.
Фізичне кохання двох немолодих людей — це насамперед страх: не вийде, не вдасться, минулий раз був останній, і на ганьбу треба героїчно заплющити очі, віджартуватися, мовляв, пусте, буває, розуміючи, що насправді вже нічого й ніколи не буде… Я досі про це не замислювалась, але в нього, у Сергія, напевно, все саме так і є, і всі його думки зараз не про мене, а насамперед про це, про свою імовірну зрадницьку слабкість, — а тому немає жоднісінького сенсу. І все одно — нічого доречнішого і прекраснішого, бажанішого і правильнішого не існує. Люди влаштовані не найлогічнішим чином, і, хоч як це парадоксально, лише з набору примітивних рухів, позбавлених сенсу тим віком, коли в них уже не можуть народитися діти, зате обтяжених цілим букетом комплексів і страхів — лише з них проростає істинне, повне аж через край, досконале, немов вірші, щастя.
Не бійся. В зупиненому часі невдачі бути не може, адже її в будь-якому разі зумовлено скороминущим, таким, що не збіглося, зазбоїло — а ми з тобою поза і над цим. І ми могли би перебувати на вершині, на піку, на найвищому небі розділеної насолоди — скільки завгодно, без злодійкуватого підрахунку митей і страху передчасно звалитися вниз. Я знаю. Я все тепер знаю, коханий мій.