— Алло?
— Дякувати Богові, Віронько, — пискнув вдалечині голосок Машеньки. — Бо ми вже почали хвилюватися. Як доїхала?
Неправильне запитання; але Машенька не стала чекати відповіді, защебетала далі:
— Я телефоную зі шкурним інтересом. Ми з Красоткіним, як завжди, з корабля на бал. Четвертого читаємо в «Арт-борделі», ну ти знаєш. І я серйозно переживаю, що ніхто не прийде, у народу відходняк. Наш спільний друг Скуркіс, наприклад, після фестивалів по два тижні не просихає… Але ж ти — це зовсім інше, Вірунчику, ти ж п’єш лише чай. Прийдеш?
— Четвертого? — перепитала Віра.
Запитати б у неї, який сьогодні день. Там, у них, у чужому, що плине рівно і невпинно, часі. Отак просто, не викликаючи підозр, узяти й запитати: а яке в нас сьогодні, перше чи друге, понеділок чи вівторок? — буває ж, люди часто плутають дні…
— Ми на тебе чекаємо, — сказала Машенька. — Початок о дев’ятнадцятій тридцять. Має бути дуже милий камерний вечір, у «Борделі» вміють. Красоткін переказує тобі вітання і всілякі ніжності, навіть не повторюватиму… Сам скажеш Вірочці, коли побачитеся! — це вже поза слухавку, чоловікові; якщо, звісно, не маневр, не воєнні хитрощі, що до них Машенька завжди була підсвідомо схильна — на відміну від неї, Віри, яку так спантеличувала найневинніша брехня, що набагато простіше було промовчати.
Як вони попрощалися, закінчили розмову, пройшло повз, вивітрилося, вислизнуло зі сприйняття і часу. Вона так і стояла посеред номера з мобільником у руках. Покласти на місце, а ще краще сховати якнайдалі, вимкнути… але якщо раптом зателефонує Сергій?..
З мобільними телефонами Віра мала складні стосунки. Спершу, коли тільки з’явилися, вони здавались характерною ознакою цілком інакшої породи людей, ворожої і чужої, що з нею доводилось якось уживатись у спільному просторі та часі. Потім стали просто дуже дорогою, недоступною і непотрібною іграшкою. Але поступово подешевшали, заполонили все навколо і зробилися необхідними — ніби люди раптом розучилися завчасно планувати зустрічі, чітко домовлятися, так, щоб не виникало потреби щось уточнювати, чи відкладати на потім не найважливіші новини… Берштейн, біолог за освітою, вибудував цілу теорію про те, що мобільний зв’язок — спосіб організації людської зграї, знакова система всередині локального біосоціуму, щось на зразок особливих частот собачого гавкоту, призначених для своїх. Мабуть, проблема в тому, що своїх у мене ніколи не було. Лише мама; ми з нею і під’єдналися тоді вдвох до одного оператора, точніше, нас намовила симпатична дівчина, яка роздавала акційні стартові пакети в метро. І мама потім телефонувала щопівгодини: ти скоро? — Так, звісно, вже під’їжджаю до такої-то станції, не хвилюйся, ще хвилин п’ятнадцять-двадцять…
На мобілці, до речі, є годинник. І виставлено дату — можна глянути.
У віконечку маленького монітора світилися фантастичні цифри — 54:91. Знову полетіли налаштування. Віра жодного разу не змінила трубки відтоді, як у неї вкрали попередню, найпершу і таку зручну, що нею користувалась би й досі… якого року це було?
За вікном завис перлисто-сірий напівморок, і рухалися парасолі, немов фішки у незрозумілій грі, вони переміщалися незбагненними ривками, ніби ними й справді хтось ходив: здається, синій купол щойно був на розі — та ось він уже перетнув обидві вулички і ховається в арці навпроти. Чужий світ, чужий час, і я не маю до нього жоднісінького стосунку. Але ж Сергій таки має?.. він же зараз десь там, під дощем чи, швидше за все, в одній з незчисленних кав’ярень, із кимось домовляється, зустрічається, телефонує комусь, прилаштовуючись до чиєїсь зграї з її сигнальною системою, поєднуючись до хвилі загального, компромісного часу…
Він не повернеться.
Віра збагнула це несподівано і враз, наче раптово відкрила доступ до інформації, призначеної для неї від початку, що її ніхто й не думав приховувати, який сенс, це ж так просто, лежить собі на поверхні, підсміюючись над моєю сліпотою. Він не зможе сюди повернутися, навіть якби й хотів, — бо час не має зворотного ходу. Щойно вийшовши звідси, заново відпустивши завмерлий таймер, поступово розганяючись до звичного, спільного для всіх темпу, він відрізав собі всі шляхи назад. Ми можемо взяти і зупинити час, якщо ми щасливі. Але відмотати у зворотному напрямку, повернутися в той час, де залишилося його щастя, не здатен ніхто.