Вона стояла, приголомшена цим несподіваним знанням, і вже нічого не можна було вдіяти, пізно намагатися змінити.
Я не повинна була його відпускати. Вчепитися обіруч, повиснути на шиї: не йди!!! Я не можу тут сама, мені страшно без тебе, це неправильно, неможливо, не треба, там же дощ, а ти без парасольки!.. Умовляти, плакати, кричати — і не дозволити йому піти.
Або навпаки, ув’язатися за ним, тинятися слідом повсюди, хоч куди б він ішов, поступово перетворюючись із коханої жінки на тягар, непорозуміння, хвіст, який він урешті-решт відкинув би, мов ящірка, нехай з кров’ю і болем, але назавжди — і відчув би полегшення.
Цього, дякувати Богові, не буде.
Не буде більше нічого.
Лише тісний готельний номер у японському стилі, що в нього не поткнеться жодна покоївка, навіть якщо прибрати картонку з дверей. І взагалі ніхто не зазирне, не постукається, не принесе обіду і не поцікавиться оплатою — бо все це може статися лише в майбутньому, а мій час стоїть, і ніякого майбутнього не буде, даруйте за тавтологію. Час стоїть уже не тому, що я щаслива у своєму безглуздому очікуванні, а просто через те, що я не маю сили зрушити з мертвої точки весь світ, навіть коли це мій власний світ, внутрішній, окремішній. Тому що він досконалий у своїй несправедливості, логічній, як і все моє життя.
Тарабанив дощ за вікном, окреслюючи герметичність простору, нерухомість часу — що вони все-таки обдурили мене, закономірно, неуникненно.
Інакше й не могло статися, мене завжди кидали — навіть не так, це занадто сильне слово, що передбачає експресію і вибух пристрастей; а мене просто залишали збоку, знехтувавши, навіть і не зауваживши до пуття. Так було і так буде, якщо знову рушити на межі сил за течією часу — то чи не простіше отак і залишитися в цьому стані, такому звичному і природному, що зріднився зі мною, як маленька, ні для кого не видима — і Сергій теж її не помітив — плямка під грудьми… чи як мої нікому, кажучи по правді, не потрібні вірші?
Тут принаймні красиво. Японська ширма, жалюзі з ієрогліфами і кругле ліжко. І нескінченний дощ за вікном.
У зупиненому часі, щоправда, нічого не відбувається, але я до цього звикла. Якісь події так чи так прорвуться ззовні: наприклад, зателефонує Машенька, цікава, чому я не прийшла на вечір, і запросить куди-небудь іще. Можуть намалюватися дівчатка з ідеями щодо спонсора для збірки, порадяться і врешті-решт якось упораються самостійно. Чи Берштейн покличе до антології, і я, звісно ж, погоджусь, а більше нічого й не треба. Ніхто і не помітить моєї відсутності у загальному просторі, в річищі спільного для всіх часу.
А от нових віршів уже не буде. Вони могли би прорости згодом, без поспіху, крізь тонку плівку загоюваної рани, болю, який вщухає. Із тужливої вдячності за те, що не збулося, і відчайдушної надії на повернення. Але на це потрібен час, саме той, що зцілює, милосердний. Час.
Вона стояла, притулившись чолом до холодної шибки, і краплини, що котилися по той бік, здавалися її власними слізьми; і тут брехня, бо насправді не було ніяких сліз, лише втома і каламутний шум у голові, не варто було все-таки пити зранку рислінг… Відліпилася від вікна і, ступивши кілька дрібненьких кроків, сіла на краєчок ліжка. Але й сидіти було важко, майже нестерпно, і Віра лягла долілиць, мнучи ретельно розправлене по обводу покривало. Отак, і заплющити очі — у зупиненому часі, що його вже не підтримує, не розпирає зсередини щастя, стають важкими, ба навіть цілком неможливими будь-які рухи. Оце б іще вкритися з головою, але для цього треба спершу підвестися, відгорнути край покривала… ні. Не зараз. Ніколи, якщо вже я заговорила самими лише забороненими словами.
Ліжко зберігало Сергіїв запах. Пусте. Вже майже все одно. Він увійшов, і завмер біля дверей, побачивши, що вона спить, і повісив на ширму мокрий піджак, і роздягнувся, зворушливо намагаючись робити все якнайтихіше. І було так весело спостерігати за ним через напівстулені вії — як він стоїть, як дивиться, як обережно, повільно згинаючи коліна, сідає поруч, щоб не струснути все ліжко своїм величезним тілом. Сергійку, щастя моє, ну звісно ж, ти повернувся. А я ще й сумнівалася, смішна дурепа. Хоч би де ти був, у нас із тобою — єдиний, спільний час…
Вона здригнулася всім тілом, як це часто буває у неглибокому сні, й широко розплющила очі, прокинувшись від власного руху. А може, від чогось іншого? — скажімо, несподіваного різкого звуку?..
Подвійне електронне скреготання повторилося знову. Есемеска.
Віра не пам’ятала, де поклала мобільник, і довелося підводитися, рухаючись, як у каламутній воді, долаючи слабкість, важкість і головний біль, ніколи не могла безкарно заснути вдень, щоб не занапастити його до решти; атож, зараз принаймні це не має значення, і слава Богу. Ага, он він. На поличці поряд із мушлями і японською поезією. «Затримуюся. Не сиди в готелі, погуляй. СП».