Мені розповідали, що перед гостями після дім-траху завжди постає саме ця проблема.
Поки вони закінчать розмову, я встигну скочити в дім-шпиталь і позлягатися зі шпитальною сракою в усіх позах, нікуди вона тепер не дінеться, не шусне в своєму робочому часі з робочого-таки ліжка. Встигну ліквідувати всі чисто конфлікти в гостьовій зоні та околицях, а краще скрутити і порозпихати по дім-шпиталях усіх до одного зустрічних недоростків і дорослих бевзів. Устигну нагнути кожну столову дівку в зоні, щоб вони краще доперли, як належить працювати з гостями. Що у нас іще, доми-шмаття?.. Атож, віпову дівку однозначно варто перевдягти, лазить у своєму задвірковому лахмітті, а класна ж дівка. У неї вже інакший вираз обличчя, зморщений носик і підняті брови, смішнюча, і ще вона так стала, що між ґудзиків на кофтинці визирає цицька, майже вся.
Уявляю собі її, руду, без усього. На поземному польоті мого часу я міг би роздягнути її догола так, що вона і не второпала б, як це сталося.
Але я нічого такого не роблю. Просто очікую, профілактично переминаючись на місці і вряди-годи розмазуючи двома пальцями джмеля чи муху, поки вони закінчать і дійдуть якоїсь згоди. Ось тоді, через цілу вічність п’яти, чи скільки їм там знадобиться, комунальних хвилин, що-небудь собі вирішу і я.
Лиш одне я знаю напевно: я не сповільнюся. На жодну мить — поки це залежить від мене самого. На весь Світ-комуну просто не існує нічого, що могло б переконати мене, переважити, видатися — бодай на секунду, на мою секунду! — важливішим і крутішим. Кажеш, на задвірках його, типу, кожен має, і буцімто вони самі, добровільно сповільнюються аж донесхочу?.. не свисти, чуєш, та пішла ти зі своєю сракою. Навіть на задвірках не може бути таких надолобнів, які б не розуміли — як це воно.
Свій час.
— Треш — це завжди гра. Хтозна, можливо, юні фікрайтери тешуть таке цілком серйозно, але фахівці завжди саме граються в треш. Гра на гроші чи заради самої гри, по-різному. Найгірше, коли ви надибуєте треш там, де найменше на це сподівалися: скажімо, у мене. Адже ясно, що я не гратиму просто так, що тут якийсь підступ, дуля в кишені. Дуже імовірно. Однак не скажу.
— Завжди, — мовив Бомж, і в його відповіді була легка відраза до неправильного слова, вимушеного, спровокованого неадекватним запитанням, за яке Андрієві вмить стало соромно. І це внутрішнє «вмить» знову різонуло, примусило прикусити язика. Все одно неможливо сформулювати жодного запитання. Опиралася сама граматика, мова з її дієсловами і прислівниками. Можливо, я звикну… коли-небудь. Чорт!..
— А ви, я бачу, недавно, — Бомж кривився, наче в нього боліли зуби. — Ви ще пам’ятаєте, як воно… раніше.
— Пам’ятаю, — невпевнено мовив Андрій.
Вони йшли вулицею, вщерть наповненою часами. Його супутник ступав упевнено і рівно, розмахував руками, не переймаючись кількістю предметів і тіл, через які пролягала їхня траєкторія, а він, Андрій, раз по раз уповільнював ходу, відставав на два-три кроки і квапливо наздоганяв, орієнтуючись на сивий хвіст, що ритмічно здригався поверх шарфа, на ледве помітну, але все-таки єдину справжню тінь. Добре, що ми йдемо звідти. Від покрученої петлями арматури, розплавленого скла, розірваних і обвуглених тіл. Нічого не вдіяти чи навіть збагнути, а тому немає сенсу.
От лише ніяк не вдавалося збити фокус. Зусібіч, і під ногами теж, він бачив трупи, трупи: зарубані і застрелені, опухлі з голоду і розбиті об брук, у катафалках і посеред вулиці, вдягнені і голі, скривавлені і напіврозкладені, дитячі та жіночі — повсюди. Трупів було набагато більше, ніж живих людей. І руїн, уламків, згромадженого каміння — більше, ніж охайних будівель, що раз по раз підіймалися з руїн, дбайливо відреставрованих, але все-таки змінених, а тому двоїстих, троїстих, миготливих, пливких…
Зачепився поглядом, немов за рятівний уламок у нуртині кораблетрощі, за постать Бомжа: з ним принаймні можна розмовляти, він справжній, він реальніший за них усіх. На запитання, як його звуть, зморщився настільки гидливо, що Андрій не наважився запитати ще раз, доводилось так і називати його подумки Бомжем, на прізвисько, несправжнім словом, що пішло від абревіатури; у позачассі в мене і так суцільний конфлікт із головним моїм знаряддям, з мовою, зі словами. Коричнева кофтина, зелений пасок, берет — одяг зношений аж так, що вже майже не маркує час; але все-таки не середньовіччя і навіть не позаминуле століття, минуле максимум; чи сучасник? Це було важливо, ірраціонально важливо.