— А хіба ви не пам’ятаєте? В якому часі… до того, як?..
— А на хріна мені?
— Ну, в людей зазвичай виникають спогади. Навіть якщо це і не потрібно.
— Спогади — минуле. Час, — Бомж пригальмував і розвернувся, несподівано опинившись занадто близько, лицем до лиця, дихаючи назустріч щербатим ротом. — У вас просто фантомні явища, ілюзія прив’язки. Минеться.
Утер губи, сплюнувши дієслово майбутнього часу. Розвернувся, рушив. Андрій звів брови: несподівана лексика. З ним однозначно є про що поговорити. Він мусить знати, мусить допомогти.
— Куди ми йдемо?
— Нікуди. Це я для вас, вам же легше.
— Легше що?
— Звикнути. До позачасся.
— Вважаєте, я хочу звикати?
Бомж зупинився так різко, що Андрій мало не в’їхав у його раптову спину. Не озираючись, стенув плечима:
— Не наполягаю.
І сів. Просто на мертвого солдата в розстебнутій шинелі, на голову вбитої кобили, на спину дохлого собаки, на уламок розпанаханої машини, на безформний камінь з віньєткою чийогось герба… на вишукану лавочку за столиком вуличної кав’ярні. Андрій кліпнув, силкуючись теж налаштуватися, виокремити з калейдоскопа часів прийнятне, правильне, таке, щоб спокійно на нього сісти. Нашарування замерехтіли перед очима, наче пікселі на поганому моніторі, бризнули сльози, запаморочилося в голові.
— Замружтеся, — порадив Бомж.
Андрій замружився.
— От бачите. Нескладно. Лише звикнути. Якщо, звісно, передумаєте і захочете.
Примарна стільниця не приховувала ні його власних колін, ні розкиданого бруку, ні уламків скла, ні бурих плям на камінні, ні скарлючених пальців мертвої руки. Андрій просто поклав згори долоню, відчув гладеньке полірування і фактуру маленької скатертини, оперся ліктями, наліг усім тілом… Столик поступово позбувався прозорості, ставав дедалі реальніший, превалюючи над варіантами інших часів.
Бомж спостерігав за експериментами, вочевидь, схвально; під його поглядом Андрій почувався учнем на якомусь чудернацькому майстер-класі і нервово смикнувся на стільці… хотілось би думати, що на стільці… взагалі не хотілося про це думати.
— Як ви тут живете, — без запитальної інтонації і навіть без зайвого вагання стосовно неприйнятного «тут» зронив він.
— Звик.
— І не намагалися викараскатися?
— Я? На хріна?..
Андрій скоса роздивлявся його, сфокусувавши увагу в один ковзкий жмут, окремішній від решти світу. Сизе підборіддя, фіолетові капіляри на щоках, бородавка в улоговинці м’ясистої ніздрі, зморщок майже немає, натомість нездорова припухлість, пігментні плями, мішки під очима. У позачассі людина не зношується, він спився і пошарпався ще там — тоді?.. ні, мабуть, все-таки правильно «там», вищий ступінь умовності, а тому ближче до правди — у минулому житті, куди йому нема чого повертатися. Справді не пам’ятає чи не хоче казати? — байдуже, я в будь-якому разі можу вигадати для нього який завгодно бекґраунд; гарний, до речі, евфемізм до слова «минуле».
І жовті, достоту совині очі. Напевно ж, задумано їх було великими і проникливими, але багато втрачають через запухлі повіки…
— Найперше бажання — опиратися, я розумію, — мовив Бомж. — Але, повірте, із часу просто так не випадають. Якщо вже це сталося, отже, ви насправді цього потребували, навіть не усвідомлюючи. Наскільки я можу реконструювати, дивлячись на вас…
Андрій всміхнувся: аякже, це хто за ким спостерігав і хто дійшов правильніших висновків?
— …ви встановили вельми своєрідні взаємини з часом, адже так? Зі своїм власним, я кажу саме про це, часом?
Здвигнув плечима:
— Мабуть, так.
— Я теж.
Захотілося впіймати на слові: отже, все-таки пам’ятаєте, все-таки минуле, все-таки є?.. Андрій промовчав. Наліг на стільницю, соваючи і жмакаючи долонею грубе мереживо скатертини — щільне, майже справжнє.
— А тепер поміркуйте самі: якщо людина має свій час, навіщо їй постійно бути вбудованою у чийсь іще? У чужий і, погодьтеся, неодмінно абсурдно безтолковий?
— Є об’єктивні обставини. Соціальні зв’язки, наприклад, — він ликнув, сподіваючись, що непомітно, — родина.
Філ, Марія, Надя… Інка. Спалахнули перед очима так яскраво, що, здалося, співрозмовник завиграшки зможе побачити їхні силуети на сітківці. Задля швидкої самодопомоги вдався до письменницького фортелю: перемкнувся на іншу реальність, на вигадування чиєїсь чужої долі.