«Домовилися. Дякую, діду».
Навряд чи я ще колись матиму від нього звістку — хіба що знову знадобиться сотня-дві моїх екво. На жаль, це факт. Хоча значно приємніше було б вичавити з очей сльозу, згадати пухкеньку новонароджену Лізку та втішено зітхнути: хороший хлопчик…
Код, ясна річ, я зміню. І годі вже. До справи.
Активую еквосхему і кількома точними рухами перерозподіляю еквопотоки, оживляючи всохлий вектор. І ось вона знову пульсує в усіх напрямках, симетрична, досконала, жива. До речі, коли вже з’ясувалося, що такий собі Аластер Морлі не просто шахрай, є сенс поміркувати щодо його пропозиції і ретельніше придивитися до соціального вектора…
Але не зараз. Утомився. В моєму віці навіть екстрахроносповільнення не рятує від банальної знемоги.
Вимикаю еквосистему і випускаю на екран Паютку. Оживши, вона принюхується до пучок моїх пальців, підстрибом береться витанцьовувати навколо, а потім, прикривши прозорими мембранами здоровецькі очиська, лагідно треться об долоню.
Моя зелена звірюка. Щаслива істота, яка нічого не знає про час.
— Якби ви мали мільйон доларів, на що б його витратили?
— Я маю мільйон.
Віра обвела очима залу. Прийшло багато людей, набагато більше, ніж вона сподівалася. До четвертого ряду (не рахуючи першого, бо там ніхто не сідає) зала була практично заповнена, далі рідшала, перетворюючись на зоряне розсипище — таки справді зоряне, вона бачила і Берштейна, і Скуркіса, і Красоткіна з Машенькою: в них теж скоро кав’ярняні читання, люди завжди сідають у задніх рядах, коли не впевнені, що добудуть до кінця. В кав’ярні, хоч їй теж пропонували, вона читати не схотіла: якісь сторонні відвідувачі їстимуть, питимуть, гукатимуть кельнерок… А коли їм з дівчатами дали залу на сто з гаком осіб, страшенно збентежилася, півночі не спала, випила піґулку. Та люди прийшли. І дякувати Богу.
Стиснула в пальцях зелену намистину, талісман; перед публічними виступами руки завжди починали тремтіти, але поволі це минається. Випростала спину і піднялася на сцену.
Одразу вірші. Вона ніколи не зверталася до публіки перед віршами. Якщо конче треба про щось говорити — а нині вона мусила: представити дівчат, розповісти про майбутню збірку, — краще вже потім.
— Хмара вдосвіта
Напівпрозора
Мов янголове крило…
Зала притихла. Так було завжди, щойно Віра починала читати, і цю найпершу хвилю тиші вона любила найдужче. Зробила коротку паузу між рядками — для себе, щоб почути.
Завершила і відразу ж, уникаючи зумисної перерви на оплески — схлипи ріденьких увічливих аплодисментів знищують живе звучання вірша певніше за постріли — почала наступний, перекотистий, гортанний:
— Сплюндрованою величчю пролягли попереду
Горді руйновиська Часу…
Вона вже була цілком спокійна, ввійшла в ритм, упіймала хвилю і могла добре роздивитися залу. В другому ряду дівчатка: Таня заклала пальцем тоненьку збірочку з її юною світлиною на звороті обкладинки, Люся машинально тормошить стосик роздруківок, Аґлая заплющила очі і хтозна — слухає вона чи подумки наостанок промовляє власний текст. А Катя мовбито й не хвилюється, вона така гарна, худенька і ще геть молода… тридцять шість, тридцять сім? Кажуть, сам Берштейн до неї нерівно дихає, написав навіть рекомендацію до Спілки — люди в усьому знайдуть зачіпку для пліток, хоч у Каті справді хороші вірші.
Незнайомих облич у залі не було. Не всіх, звісно, Віра знала на ім’я, проте в кожному спрямованому на неї погляді невловно мерехтіла прозора тінь упізнавання, незримі, наче давно зниклі кола на воді, відбитки давніх випадкових здибанок, контрапунктів, зустрічей. Вірі часом здавалося, що весь світ заселено кількома десятками — до сотні — так чи інак знайомих, пов’язаних між собою, опосередковано близьких людей. А всі решта, не вплетені в їхню тонку перламутрову мережу, не мають ні облич, ні значення, ні окремих життів. Юрба надворі, в автобусі, в метро; сусіди по сходовому майданчику чи колеги з колишніх робіт сприймалися хіба як уламки натовпу, такі ж безликі. Вони існували як даність, і, звісно ж, безглуздо й немилосердно було бажати, щоб вони зникли кудись, щоб їх узагалі не стало. Та хай там як, а до значущих царин світу й життя ці рухомі незрячі маси не мали жоднісінького стосунку.
Дочитавши «Поему про час», вона замовкла, щоб дати справжнім, чуйним і близьким, давно вже не чужим людям у залі, витримавши мить тиші, долучитися оплесками.
Читати Віра могла нескінченно довго, не зазираючи до жодних папірців — як можна не пам’ятати власних віршів? — і майже не втомлюючись горлом; щоправда, останні роки голос усе-таки здавав, сідав, але вже згодом, наступного дня.