У нього, сивого і жовтоокого, ясна річ, не було ніякої родини. Були жінки, спершу юні, дурненькі і занадто повільні, кожна так і пнулася зупинити час, спільний для обох, він не міг з ними. Потім дорослі, самодостатні, швидкі, їх відносило від нього хтозна-куди. І нарешті, останні, так само підтоптані й опухлі, хаотичні, геть несумісні і нестерпні…
— Якби ці обставини таки справді мали значення, ви не перевищили б амплітуди.
— Якої амплітуди? — найдошкульніше і найболючіше Андрій зумисне відсунув, лишив непочутим.
— Часової, — пояснив Бомж. — Амплітуди дозволеної розсинхронізації, як я це називаю. У її межах ще можна маневрувати сюди-туди, залишаючись прив’язаним до спільного часу вашого соціуму. А якщо перевищити — вже ні.
— Цікаво, — Андрієві й справді стало цікаво, це він умів: у будь-якій ситуації вихоплювати нове і привабливе, налаштовувати себе на цікавість, на готовність вникати і переосмислювати. — Амплітуда припустимої розсинхронізації, важкувато звучить, але нічого, нехай буде. Щойно ми її порушуємо, виходимо за межі, стається енергетичний стрибок, дисбаланс, хроноконфлікт, усе вибухає і летить під три чорти…
Ніколи він не дозволяв собі продумувати сюжети нового тексту вголос, тим більше перед співрозмовником, тим більше практично незнайомим. «Ніколи», навдивовижу дурне слово. Та й що може бути нового у позачассі?
Бомж усміхнувся:
— Вибухає, аякже. Вам, письменникам, оце лише б підривати.
— Звідки ви…
— Перевищивши амплітуду, людина просто випадає з так званого соціуму, — Бомж усміхнувся широко і щербато. — Залишається сама, наодинці з власним часом. Теж мені катастрофа.
— Ну… — Андрій пригадав відособлений хронос готельного номера з одностороннім виходом у мережу, так, начебто все сходиться, чому ж тоді? — Чому тоді… оце все?
Він зробив коловий рух, окреслюючи стіни і каміння, живих і небіжчиків, мерехтливу колоїдну суспензію, миготіння незчисленних часів. Якщо, звісно — вигулькнув сумнів — Бомж бачить усе те саме, що і я. Якщо ми з ним в одному і тому ж позачассі, а не кожен у своєму невидимому хроносі, в різних площинах з ілюзією взаємодії.
— Тому що інші часи нікуди не діваються. Ваш, колишній, так би мовити, теж десь тут, — Бомж навіть не поморщився, а реготнув через лексичну невідповідність, — тільки на рівні з рештою, а тому не надто вирізняється і сяє. Та головне, до чого я раджу вам звикнути і чим користуватися: ваш час може взаємодіяти з будь-якими іншими. Ви можете…
— Синхронізуватися, — стиха підказав Андрій. — Як?
— Вдалося ж вам сісти за столик у цій кав’ярні.
— Але я не…
— Я вас навчу, — запевнив Бомж. — Вам вдасться.
— Перше: не треба собі лестити. Ви не бачите всіх часів. Людина слабка, ресурси обмежені. У вашому мозку, на вашій сітківці ніяк не вміститься відображення чистісінько всіх, до останньої, митей, пережитих людством. Хай там як, а відбувається відбір. Підсвідомість сама вирішує, на чому їй сфокусуватися, що акцентувати… ви помітили, я гадаю.
Андрій кивнув:
— Так.
Вони з Бомжем знову йшли, лавіруючи вузькими звивистими вуличками, раз по раз котрась із них згорталася попереду чи за спиною, кидала впоперек дороги обвалений балкон чи барикаду з вивернутого бруку, і Андрій несамохіть жмурився, проходячи крізь завали і стіни. Відкараскатися від видовища багатовікових нашарувань румовищ і трупів вдавалося не краще, ніж не думати про білу мавпу. Підсвідомість, я і сам здогадався. І що?
Дорога йшла вгору. Незмінно вгору — це єдине, що було однозначно, неспростовно.
— Наше з вами завдання — встановити примат свідомості над часом. Насправді ви чудово вмієте це робити, інакше з вами не сталось би того, що сталося. Ви просто деморалізований… Спробуємо?
Він був учителем, себто ні, радше, університетським викладачем якогось там наукового комунізму, — продовжив Андрій рятівну гімнастику, абстрагуючись від отого «що сталося». І за сумісництвом, звісно ж, дисидентом: самвидавний машинопис на ніч, ворожі голоси в радіоприймачі, інтелектуальні теревені на кухні. Потім робота відмерла, відвалилася, немов старий шмат кори, дисидентство обнулилося через свою легалізацію, поопадали, мов сухе листя, давні дружби, і залишився голий стовбур у патьоках смоли… невдала метафора, доведеться щось робити з корінням. До речі, вимальовується час дії, цікаво, чи точно я вгадав. Але він не скаже, та й мені це, правду кажучи, ні до чого.
— Спробуймо, — погодився Андрій.