А я бачу. І сам готель, і жахіття катастрофи там, у його піднятій над рівнем міста площині: це зручно, тут неможливо помилитися, сплутати з якимись іншими часами і трагедіями. Але ж ніякої катастрофи там не було, коли я… Чи?..
З якого моменту починається майбутнє?
Там, де закінчується теперішнє. Тієї миті, коли я випав із часу, і ні на мить пізніше.
Андрій напружився, прикусив губу, згадуючи (пам’ятаю, не пам’ятаю — неприродний у позачассі процес давався болісно, на велику силу), що ж саме він бачив. Натовп на сходах, розірвані і обвуглені тіла, бите скло, перекручена арматура… вибух. Саме тієї миті, коли письменник Андрій Маркович вийшов, накульгуючи, з-під древньої арки у незнайоме, двоїсте і мерехтливе місто, — десь, не так уже й далеко в просторі, гігантський і всім ненависний монстр зі скла та металу раптом здригнувся і рвонув з апокаліптичною силою, спалюючи, зрешечуючи, шматуючи, чавлячи і ховаючи під уламками всіх, хто намагався, та не встиг урятуватися. Як, чому, що там сталося?!
— Звикнете, і у вас вийде краще, — мовив Бомж. — Тренуйтеся, якщо цікаво. Втім, навряд чи ви придумаєте для себе якесь інше заняття. Більшість людських дій можливі лише в плині часу. Щойно це розумієш, стає нудно жити, хоча ви, певно, в курсі.
— Я потренуюся, — пообіцяв Андрій. — А ви впевнені… що неможливо вплинути?
Бомж стенув плечима:
— Спробуйте. Моя справа попередити, щоб ви не дуже розчаровувались. Я намагався.
Вони вже зійшли з пагорба, і Андрій пошкодував про це: слід було визначити напрямок, поки ми перебували вгорі, бодай приблизно; не так легко зорієнтуватися затиснутому між миготливих, але незмінно високих стін. Утім, готелю я не бачив і згори, а Бомж, ясна річ, не бачить його взагалі. Він більше нічим не зарадить мені, Бомж, випадковий попутник, ситуативний учитель, філософ і мізантроп якогось там століття, що він колись — свого часу — перевищив амплітуду. Нас нічого не пов’язує, крім позачасся, і навіть у ньому ми не сходимося в головному, отже, далі мені доведеться йти самому.
— Не соромтеся, — мовив Бомж. — У позачассі безглуздо збиватися докупи. Просто перестаньте витріщатися мені в потилицю, і все.
— Читаєте думки? — всміхнувся Андрій.
— Знаю людей. Чи ви сподівалися, що вам вдасться мене здивувати?
— Я про це взагалі не думав.
— Звісно. Всі письменники думають лише про себе.
— Я не…
Бомжа не було. Не було ніде — його, такого реального, достеменного, людини з єдиною тінню; пішов, розчинився в одному з довільно обраних часів нескінченного спектра. Недобалакали. Завжди прикро щось недороблювати, недозакінчувати — але в позачассі і ці дієслова з їхньою внутрішньою суттю втрачають сенс.
Отже, готель. У мене достатньо часу, точніше, часів на вибір; я знайду. Я мушу спробувати вбудуватися, вникнути — як там, на Високому Замку, — і якщо вдасться, зрозуміти.
Він знайшов.
Почав з того, що спробував синхронізуватися максимально близько, виокремивши з усечасового натовпу звичайну людину, офісного клерка в сірому костюмі й з ноутбучною сумкою, який виповзав з іномарки кольору мокрого асфальту: сучасник, хай як це смішно звучить. Провівши його до дверей офісу і запам’ятавши адресу — ага, здається, знаю, де я, — Андрій обережно рушив уздовж вулиці, хапаючись поглядом за вивіски та вітрини, напхом напхані брендами і знижками, чорт, здається, все-таки помилився з роком, але це можна виправити, головне — триматися, дійти.
Готелю ще не було. Був велетенський котлован, оточений будівельною технікою, купи викорчуваної бруківки, схожі на барикади, а трохи збоку — наметове містечко, наїжачене транспарантами протесту. Навколо тусувалась юрба, негуста і вочевидь інтелігентська: студенти та їхні викладачі, вчителі та наукові працівники, письменники з видавцями (він помітив кілька невиразно знайомих — ярмарок — облич), кіношники, журналісти. Хтось говорив на камеру, хтось фотографував, а смішне дівчисько з кісками варило всім на спиртівці каву, до неї простягали чашки і пластикові стаканчики, і щасливці відходили вбік, сьорбаючи і, щодругий, закурюючи. Марність їхнього протесту дорівнювала самоцінності перебутого часу, їм просто подобалось отак потусуватися, однаково — чи на літературному фестивалі, чи на шашликах у лісі. За їхніми спинами екскаватори копалися в котловані, і оберталися навантажені стріли підйомних кранів, схожі на гігантських криничних журавлів.