Сміюсь, безпорадно піднімаючи подертий поділ спідниці, я її колись замовила за двісті з гаком екво, а потім шкодувала, під обтислим хроносом вона відразу брижилася, немов пластикова обгортка, обліплювала ноги, ну куди в ній?..
Кружляю на місці, спідниця злітає дзвоном, чіпляється за Іґара, і він теж сміється, і простягає руку, і ми йдемо. Йдемо все одно куди і навіщо, і наш спільний час існує поза нами, і не потрібно гадати, сповільнитися чи прискоритися, не треба розподіляти, підраховувати миті, немов еквошеляги — аж дивно, що десь там, раніше, не вдавалося думати ні про що інше. А тут усе інакше, нарешті по-справжньому. Тут важливо, що ми разом. І вже назавжди.
Ми йдемо, а назустріч нам прямують красиві люди, парами і по троє, маленькими і великими громадками, і ніхто не поодинці, бо людина не має бути сама ніколи. І кожен із них прекрасний по-своєму, у нас жоден мережевий каталог не пропонував такого спектра щонайяскравіших барв, такого злету фантазії і творчості. Бо ми переймаємося іншими речами — ми бережемо свій час, вдаючи, що пильнуємо власну самодостатність, унікальну особистість. Чистісінька омана: всі ми давно однакові всередині наших хроносів, ми занадто рідко бачимося, щоб порівнювати. Навіть тусовщики, як моя подруга Маргарита… бідолашна. Уриває, краде, намагається забрати з собою жалюгідні крихти загального простору і часу, не знаючи, що можна просто бути разом.
— Дім-одяг, поглянь. Зайдемо?
Звісно, зайдемо. Неодмінно зайдемо, це ж так цікаво, так здорово!
Тендітна дівчина з малиновим їжачком волосся з-під плетеної пов’язочки на лобі дивиться на нас усміхнено, і її усміх відбиває нас: я розгубилася і сміюся, без спідниці — в дзеркалі навпроти лише мої ноги, білі, з довгою подряпиною на коліні, — і хвацький, усміхнений, розбишакуватий Іґар. Він метається туди-сюди на поземному польоті, від однієї стійки до іншої, і завалює мене оберемками одягу, м’якого і слизького, легкого і пухнастого, несосвітенних барв найбагатшої палітри на колірній панелі: приміряй це! І це! І це теж тобі личитиме!.. І я міряю: сріблясто-фіалкова шкурка в обтяжку з золотими іскрами, схожа на хронос; кармінна сукня, що спадає фалдами і злітає від кожного руху, мов полум’я; чорно-біле в шахову клітинку, з квадратними плечима; напівпрозора хмарка кольору морської хвилі, жовтий костюмчик у чорні горохи, кольчуга з металевих ниток… ні… не можу обрати, Іґаре, я взяла б їх усі. Не нагадуй, я знаю, що ми в Світі-комуні, що речі не належать людині точнісінько так само, як і людина не належить речам, але ж поглянь, як гарно!.. Обрати цілком неможливо, я регочу на весь голос, аж раптом помічаю, що гори одягу розвіялися самі собою, незбагненним чином посіли свої місця на стійках, от і чудово, Іґаре, що зараз на мені — те й моє… даруй, знову якось не так сказала, просто — що на мені, те і…
Мружуся, відвертаюся від дзеркала: так цікавіше. Зустрічаюся поглядом з малиновою дівчиною, і злагоджено сміємося з нею в терцію, наче змовниці й подружки.
— Приходьте згодом іще, — пересміявшись, каже вона.
— Прийдемо! — озивається Іґар. — Згодом, пізніше — неодмінно прийдемо!
Мені дуже подобаються ці слова. Слова спільного часу, щедрим віялом бризок розсипаного на всіх.
Бачу своє відображення в Іґарових очах. Усміхнених, вузьких — звісно ж, не добереш, у що там я вбрана.
— Куди тепер?
— Не знаю… Куди тепер?
— А були вже у дім-бесіді?
Запитує малинова дівчина-їжачок, і ми синхронно озираємося на неї — з однаково жадібною цікавістю. Недоречно згадую, що колись — напрочуд швидко звикла до нових слів — мене обурювали будь-які зазіхання на мою приватну комунікацію когось стороннього, навіть найневинніша порада чи пропозиція, якщо спеціально не просила про них сама. Та зараз я щиро втішена, що вона з нами розмовляє, що хоче нам допомогти. Іґар теж радий, я бачу. Широка, зацікавлена усмішка:
— Де?
— У дім-бесіді. Туди багато хто ходить вечорами.
— Навіщо?
— Поговорити.
Іґар запитально дивиться на мене, і я киваю: так, звісно, це саме те, що нам потрібно, — поговорити, поставити запитання, хоча це й не обов’язково. Влитися в Світ-комуну, зрозуміти його, стати своїми можливо лише так — через особистий вербальний контакт, інакше кажучи, через бесіду, розмову, спілкування. Ми з Іґарем обмінюємося місткими, немов заповнені до останнього кілобайта носії, поглядами обопільного розуміння.
— Де це?
Вона пояснює.
Але ми все-таки знаходимо потрібне місце не відразу, збившись з дороги, заблукавши. Іґар навіть починає хвилюватися, смішний, — а для мене це просто пригода, яскрава, п’янка! Дивовижно, що можна отак ось іти, просто йти ногами по дорозі серед стін із вікнами та дверима, що здіймаються обабіч! — і весь час звертати, і забрести невідь куди, і щоб попереду лежало розсипище варіантів, куди то ще звернути… Сміюся, згадуючи квести Загального простору, жалюгідну імітацію, гру в піддавки з навігатором, вбудованим у капсулу. Я ладна скільки завгодно блукати отак; але Іґар нервується, а назустріч ідуть якісь люди, незнайомі, приязні, рідні, вони можуть знати.