Ноутбук видав останнє китайське попередження про гібернацію, блимнув і негайно згас, ховаючи амбіції молодого талановитого фізика, невизнаного генія, блін. Богдан би висловився жорсткіше; останнє, що тепер залишалося, — не жаліти себе, припечатати якнайпринизливіше і дошкульніше, зате принаймні чесно. Поки я не остаточно здувся, поки ще тримаю час.
А що, до декого, кажуть, і до сороківки не доходить; а там уже професура, академія, лауреатство, і жоден пес не гавкне. Час — це ресурс, навіть якщо вкладено його в таку порожню і нікчемну матерію, як вік. Але ти і цього не маєш. Лише поступове, непомітне під стукіт коліс — тук-тук, тук-тук, цок-цок, — зниження темпу, чужого, не потрібного нікому, а тобі самому й поготів.
Дівчинка на нижній полиці так і висіла в айфоні, схожа на акваріумну жабу. Навпроти неї внизу хтось дрихнув, і не хотілося туди злазити — немов у затхлу воду стоячої водойми, наповнену суспензією донного мулу і бульок на поверхні. Я теж раніше так жив. І житиму — щойно повернусь у початкову позицію, у природний свій час — саме так. І, можливо, колись — час же лікує — знову повірю в свою невизнану геніальність. Може, варто записати, поки не забув?.. але ж ноутбук розрядився.
А спуститися все-таки треба, не терпіти ж. Богдан оперся долонями на краї горішніх полиць, завис, ледь погойдуючись, зіскочив і вийшов з умовного плацкартного купе. Відчув запізнілим враженням, начебто щось тверде вдарило об тильний бік долоні, мабуть, зачепив і посунув, зістрибуючи, ноутбук, але через таку фігню Богдан вирішив не повертатися.
У проході стирчали чиїйсь ноги і торби, і висів важкий людський гомін на низьких частотах у тютюново-пивному перегарі, важчаючи в напрямку до туалету. Тут Богданові трапилася провідниця, вона начебто почала щось говорити — Богдан уловив відтінок тріумфу в хрипкому басовитому голосі, — але сповільнюватися і дослухатися не став.
Увійшов до вбиральні, випорожнився, поглянув у тремтливе дзеркало з облущеною амальгамою — голова, два вуха, жодних ознак індивідуальності, не кажучи вже про щось осмислене в погляді, шкода все-таки, що я так і не побачив отого її Тьєрі, хоча пофіг, проїхали, забули, — потім вийшов назад у стугонливий тамбур і знову напоровся на залізничну жилетку провідниці. Вона досі щось тріумфально гуділа, і якщо прислухатися, можна було розібрати слова:
— …зона. Зачинено! Тепер за сорок хвилин…
На її пальці гойдався умовний ключ, товста металева трубочка; у дитинстві Богдан мріяв завести собі таку саму, після того як схожа на цю тітка не пустила його до туалету… куди це ми тоді їздили? — недалечко, до прабабці в сусідній обласний центр… Щоб мандрувати далеко, крім того єдиного разу на море, батькам вічно бракувало і часу, і грошей.
Він переплутав місце, пхнувся в чуже купе, таке самісіньке, де в застояній каламутній гущі теж погойдувалася в айфоні дівчинка, тільки не стрижена, а з кісками, а за столиком двоє квадратних чолов’яг нудно і нескінченно поглинали курку. Перепросив — ніхто, ясна річ, навіть не поворухнувся відповісти, — попрямував до свого, примірявся, як би то підтягнутися на долонях між полицями, щоб не ступати на нижню, до дівчини чи сонного дядька, глянув угору…
Край ноутбука, що він його зачепив, виходячи, сповзав усе нижче, перехиляючись, зсуваючись, і залишалося ще купа часу, щоб підхопити, пригальмувати його падіння; Богдан дивився і чекав. Рвучко простягнув руку, впіймав на льоту. Що ж це воно коїться з моїм часом?..
З Арною все було не так; він випростався на полиці, сунувши ноут за подушку і заклавши руки за голову. З нею час мчав уперед суцільною масою, схожою на хвилю прибою, підхоплюючи за собою все довкола: летіли поїзди, мелькали міста і зали, здіймалися руки в спільному фанатському жесті — вона немов створювала навколо себе пришвидшене поле, втягуючи в нього кожного, хто опинявся на шляху, на її орбіті. І я, звісно, летів за нею, такий же, як усі. Хіба що мчав швидше за решту, маючи найближчий доступ до тіла… Богдан здригнувся, завовтузився, скрутився на боці, приборкуючи дурнуватий організм, що впав, блін, у спогади. Про що я?.. так. Але зовні світ здавався цілком собі колишнім, тільки динамічнішим, карнавально-яскравим, справжнім, бо корився її ритму, її харизмі, її часу. А зараз…
Світ, вочевидь, залишився таким, як і був. Тільки я тепер сам. І ніяк не попущуся, не ввійду в нормальний темп — а потягти за собою когось іще, та хоч би й дівчинку з нижньої полиці, я, звісно ж, не потраплю.
Дівчинка начебто відволіклась від айфону і жестом йога, зануреного в медитацію, повільно задерши голову, подивилася вгору. Богдан відважно їй підморгнув. Звісно, не було жодного шансу, що вона помітить цей побіжний мімічний рух. Але експеримент є експеримент, і він пішов далі: розтягнув усмішкою вуста і, намертво зафіксувавши її краї біля вилиць, промовив, артикулюючи якнайчіткіше: