За четвертими-п’ятими дверима на елементах знаходжу зустрічальника, маленького пожмаканого чоловічка, і я миттю впізнаю Аластера Морлі, якого ніколи досі не бачив.
— Нарешті, — наживо в нього ще верескливіший голос, ніж по мобільному. — Чому так довго? На вас чекають.
Стенаю плечима:
— Це ваш час.
Він дивиться на мене ошелешено, потім раптом похоплюється:
— Пане Сун, ви ще не сповільнилися?
Настала моя черга дивуватися.
— Зараз, — каже Морлі. — Вам самому стане комфортніше. Як ви почуваєтеся?
Це не ритуальний реверанс, йому справді потрібна відповідь. Як я почуваюся?.. хороше запитання. Я почуваюся… Так, напевно, за моєї молодості робили марш-кидок солдати на війні чи першопрохідці долали дикі джунглі: швидко і бадьоро, мобілізувавши всі ресурси організму в один непереможний жмут, підпорядкувавши всього себе натхненню і меті. Я чудово почуваюся. Та якщо я спинюся, то, дуже ймовірно, впаду.
Усе це Аластерові Морлі знати не конче. Киваю:
— Нормально.
Він, здається, не вірить. Дивиться стурбовано з висоти своїх — сорока п’яти, п’ятдесяти?.. по людях його фаху та ґатунку не збагнеш — абсолютних років на старезного діда Ебенізера Суна. Пропускає мене в наступну кімнату і проходить услід:
— Будемо сповільнюватися поетапно.
— Навіщо?
Ігнорує запитання. Я, звісно, наполіг би, домігся відповіді, як домагаюся її завжди і від усіх, — та раптово налягає свинцева слабкість, починають тремтіти пальці та коліна, на очі накочуються мутні сльози, а в скронях оглушливо пересипається пісок, і стає до всього байдуже. В долоню впирається панель медсенсора, мляво сплескує подив: а вони тут споживають наші технології, аж гай гуде, у плебс-кварталі, в Світі-комуні. Не повсюдно, ясна річ, не повсюдно.
Лице Морлі проступає з каламуті, супиться, ворушить губами. Вольовим зусиллям випростовуюся, наводжу різкість.
— Не врахував, — бурмоче він. — Занадто довгий стрибок по амплітуді. Перепрошую, пане Сун.
— Я в нормі.
Не певен, що вийшло зронити це недбало; може, вийшло жалюгідне белькотіння, старече шамотіння. Запитую без паузи:
— Тут у вас хронос? По периметру?
— Це шлюз, — зізнається Морлі. — Дім-уряд обладнано, щоб запобігти несподіванкам. Скільки вам абсолютних років?
Хамське запитання, і я його ігнорую. Прислухаюся до свого організму, він чудово мені служить, попри кількість прожитих років, у хроносі та поза ним. Тепер мені справді краще. Кров неквапно тече судинами, насичує киснем мозок — Карл у Клари, числа Фібоначчі, слід би, але не зараз, — ритмічно наповнюються легені, рухається в такт діафрагма. Потираю долонею живіт, що й за колишніх далеких часів був найпершим зрадником немолодих людей. Нічого, все більш-менш навіть тут. Поглядаю на панель: атож, тиск підскочив, але вже стабілізується, дякувати Богові. Цукор відносно в нормі. Не діждетесь, це кажу вам я, вічний старий Ебенізер Сун.
— Ми можемо йти?
Морлі важко зітхає:
— Поки що ні. Ще як мінімум два стрибки, інакше ви будете не в синхроні. Пане Сун, я постараюсь якнайм’якше.
— Починайте.
Таке відчуття, ніби я командую власним розстрілом. Адже він і справді може зараз мене вбити, цей слизький Аластер Морлі, який прагне досягти своєї мети, і я вже не маю часу зрозуміти, якої саме. Бридке відчуття залежності і безпорадності. Втім, я їм навіщось потрібен, отже, поки що мене залишать живим. Принаймні дуже постараються — а відтак наскільки їм дозволить мій організм, моя старість, рештки мого часу.
— Дихайте поверхневіше. Не забирайте руки з медсенсора.
Гостролезий сарказм висне на кінчику язика. Не встиг. Повільно, занадто повільно… Течуть, пропускаючи одне одного, кров’яні тільця неквапливою густою річкою, входять до широкої брами серцевих клапанів, збагачуються киснем і ще повільніше рушають далі, до мозку, що без поспіху обмірковує кожен імпульс, бездоганно точний, якщо ніхто не вимагає надмірної швидкості. Екстрахроносповільнення. Як добре… я звик, я завжди так живу.