Він роздав за своє життя сто тисяч таких ось інтерв’ю дівчиськам із провінційних газет, він мав хист чарівливо і спритно уникати відповіді, дурити, морочити голову, бавлячись у відвертість. Він мав напохваті сто тисяч уїжджених історій: про сільську школу і юначу любов, про вступ до театрального і початок зйомок у кіно, про фестивальну поїздку до Японії — «з готелю не виходити, саке не куштувати, до японок не всміхатися!»… І про першу дружину: Галина Титаренко, точно, а я все не могла пригадати прізвища і соромилась у нього запитати… «По всій країні тітки зі шкіри пнулися, щоб бути схожими на мою Гальку, а чоловіки — всі без винятку! — її хотіли… француз, о-ля-ля… виноградники, замки на Луарі, тьху…»
Звісно, він брехав. Майже про все, домішуючи до розлогих побрехеньок, немов прянощі, дещицю правдивих фактів. На газетній шпальті це тим більше впадало в око — а журналісточка все брала за чисту монету і старанно розшифровувала потім із диктофона, пишаючись розмовою з самим Сергієм Полтороцьким. Безперечно, він будь-кого здатен переконати і зачарувати, і примусити повірити у що завгодно…
А ще на одному розвороті були світлини. Поганої газетної якості, мозаїка з барвистих крапочок, якщо піднести ближче до очей, але на відстані — впізнаваних, живих. Сергій у костюмі з депутатським значком щось каже у мікрофон. Сергій на сцені, у пелехатій хламиді, з рукою, вивернутою у трагічному театральному жесті. Геть молодий Сергій, усміхнений і вусатий, у вишиванці. Стара, чорно-біла, родинна: Сергій та його Галя з начесаною копицею, і посередині білява дитина, хтозна, хлопчик чи дівчинка, янголя з прозорими очима. І поруч кольорова, яскрава, велелюдна: Сергій, його дорослі діти, у дочки (чи невістки?) немовля-онук на руках, і нові, дрібні дітлахи, і теперішня дружина… Зовсім молода, ну, можливо, років сорок, вона ж акторка, стежить за собою. Красуня, це фахове. Перестань, от тільки не треба заздрості, вульгарної, ганебної…
«Ясно, що вона знала, за кого виходила заміж. Я легко захоплююся, легко втрачаю голову! — але я дотримуюся чіткого правила: нікого не мучити, не занапащати, не тягнути часу. Ідучи — іди. І я завжди повертаюся додому».
Чи думав він про мене, коли казав таке, псевдощиросердо мелючи все це провінційній дурепі на її допитливий диктофон? Звісно, ні: газета вийшла в суботу, інтерв’ю записувалося, припустімо, в п’ятницю, ми ще не були знайомі… просто він знав. Він від початку, завчасно, задовго до нашої зустрічі, знав, що так буде. Бо це для нього аж ніяк не вперше.
Тепер ось я теж знаю. І змушена буду якось із цим жити.
Віра так і стояла на розі з газетою в руках, і її час стояв на місці разом з нею — у глухому, безнадійному ступорі, і вже не було підстав і стимулу зрушити його з місця. Я можу простояти так усе життя, завдовжки з вічність; а що тепер її стримає — бажання померти?.. але я не маю навіть цього, нічого в мене не залишилося, крім жовтого аркуша газети. Банальніше не придумаєш — щоб наповнити вічне життя. Кинути під ноги: бодай на це я ще маю достатньо сили і часу.
Відсирілі аркуші опали на бруківку, обліпивши квадратне каміння Сергієвим лицем… його руками, що обіймають іншу жінку… хоча ні, просто поганої якості папером, сміттям під ногами. І справді полегшало. Аж так, що Віра навіть змогла нахилитися, підняти газету і, зіжмакавши, жбурнути до найближчої урни. За два кроки; і цих два кроки їй вдалося подужати.
Не можна було зупинятися — вона це відчувала, осягала всією шкірою, розуміла на рівні глибинного, нелюдського інстинкту. Простувати далі, іти, все одно куди, байдуже, чи поволі, чи трохи швидше, як вийде — але йти. Навколо вирувало, дзижчало на межі ультразвуку занадто швидке місто, сповнене прискорених людей і вже цілком незбагненно-стрімких машин; та годі, хіба для мене таке вперше, я завжди жила сповільнено, завжди відставала від життя, а різниця у темпі не має такого вже вирішального значення.
Над проспектом блимав світлофор, немов новорічна ялинкова гірлянда: червоний-жовтий-зелений-червоний, без щонайменшої паузи — але через дорогу слід було перейти, і Віра ступила на широку білу смуту, переривчасту на бруківці, і пішла, і навколо завищали на різні голоси автомобільні сигнали та водії; нічого, переживете, трапляється, всі старі жінки не квапляться, переходячи дорогу. Вона дивилася лише вниз, на білі смуги зебри, та все одно мало не перечепилася об несподіваний бордюр.