Не зупинятися. Нехай навіть цей рух не мав сенсу — лише в ньому було життя, її власне, відокремлене від того фарсу, в який була втягнена мимоволі і де ризикувала залишитися назавжди. Ні, нічого цього не було. Ніколи він не мав до мене стосунку, Сергій Володимирович Полтороцький, актор і депутат, публічна особа, мешканець газетних шпальт, що їх безкоштовно роздають на розі. Пустопорожній цинік, чиї незмінні байки я брала за одкровення. Ні, я з ним нічого не мала. Його не було взагалі, нема і не буде — в жодному з часів, що існують. «Ідучи — іди». Яка несамовита, оголена вульгарність… Не було!!!
У мене власне життя і власний час. Нехай сповільнений, нехай він ледве волочиться, який є. Все одно я вже якось його використаю — сама. Мій час не має причин стояти на місці, а я і так ніколи не була щасливою…
Його великі руки, його примружені очі, його усмішка. Вірусику… Лежати поруч із ним, притулившись, зліпившись в одне: спільна лінія стегон, сплетені пальці, голова і шия у спеціальній, фантастичній западинці біля його плеча… Не було.
Тому що якби правда, якби справдешнє, якби щастя — воно не закінчилось би, не вирвалось за межі нашого зупиненого часу, я мала відразу здогадатися і зрозуміти. А коли так — то й нема за чим шкодувати. І поступово забудеться, і минеться.
А місто жило на власній швидкості, але, дивуючись, усе-таки давало їй дорогу — старій жінці, неспроможній рухатися швидше, старість слід поважати, це місто так демонстративно пишалося своєю культурністю, пронесеною крізь віки, що ніяк не могло оминути нагоди брязнути цією бутафорською зброєю. Біля Віри пригальмовували машини і трамваї, її об’їжджали велосипедисти і обходили пішоходи, на неї задивлялися діти — і вона часом теж їх бачила, як вони спинялися посеред вулиці, здивовані, але враз стиралися, зникали за руку з батьками. Кілька разів до неї підбігали собаки, обнюхували вологими носами, а один кудлатий дворняга, схоже, вирішив помітити як свою власність, придорожній стовп — і Віра, стрепенувшись, спробувала пришвидшити крок, і песик зник, розчинився у швидкісному навколишньому світі.
Деяких людей, які нікуди не квапилися, нерухомих, Віра навіть бачила. Бабцю-торбешницю, зігнуту в дугу на вигідній місцині дорогою до собору. Бабчиного конкурента, невідь ким експлуатованого маленького хлопчика-музику, що його правиця залишалася невидима, бо невпинно цигикала на скрипці. Ще одного музику, хлопця зі смішними кісками, розпруженого, вільного, його гітара сумирно лежала коло нього, немов заснула кішка. Дівчину, зачаровано завмерлу біля вітрини з білизною. Продавця сувенірів, який відвернувся від стійки зі своїм жалюгідним туристичним крамом. Квітникарку, перебрану в довгу псевдоісторичну сукню, яка, відпочиваючи, поставила на парапет кошик фіалок. І зовсім чітко — чоловіка-статую, пофарбованого в сріблясту барву, ще більш застиглого і неживого, ніж справжні статуї з мідною прозеленню…
Вона перетнула квадратну площу, осереддя міського життя, зовнішнього і метушливого, виставленого напоказ. Вузькі вулички розбігалися від площі в різних, мало не стереометричних напрямках, тут неможливо було зорієнтуватися — якщо прагнути кудись потрапити; але ж мені не потрібно в жодне конкретне місце, мені все одно, куди йти. Віра обрала вулицю навмання, вологу і напівтемну, а ще, здається, безлюдну — ніхто не квапився, не летів назустріч, загрожуючи не помітити і збити з ніг, і її час, звільнений від принизливої конкуренції, почав здаватися цілком нормальним, придатним для життя. Праворуч і ліворуч здіймалися потріскані стіни, обабіч обтинали небо черепичні та металеві карнизи і нависали над серединою вулиці аварійні балкончики з геранню.
Я, здається вже була тут. Хоча в цьому місті нічого не можна сказати напевно, неможливо точно впізнати місця, не позначені пам’ятками з туристичної мали, тут усе таке схоже й непевне, ночами ці вулички і будівлі вочевидь міняються місцями… Ні, не була. Ніколи. Зовсім немає чого згадати.
Дорога пішла вгору, Віра помітила це з власного переривчастого дихання, з подвоєного зусилля, потрібного, щоб рухатися супроти опору часу. Та зупинятися ще й досі було не можна, зупинка неминуче означала б некеровану хвилю асоціацій та спогадів, прив’язаних до місця і шляху, злиття минулого з теперішнім і майбутнім — а тоді все. І вона йшла далі, так само нікого не зустрічаючи: повсякденному, не фестивальному місту не було чого робити вранці робочого дня — так? — отам, нагорі, під давно зниклими мурами високого замку на пагорбі…
Стіна спершу знайомо закінчилася з одного боку, потім вулиця остаточно переродилася на паркову алею. Бронзово-лимонні чагарі стояли важкі від вологи, сиза хмара нависала непролитим дощем, спливав схилом туман, і лячно було торкнутися до гілки, зачепити рукавом краєчок хмари. Зустріла нещодавнього лева без лапи, мокрого, темно-сірого, з пальчастим жовтим листком, прилиплим до морди, і лева Віра теж постаралася не помітити, не впізнати, хіба мало їх у цім місті, бродячих камінних левів…