Не можуть же вони весь час жерти. І трахатися тим більше не можуть, хоча хотілось би, хто ж перечить. А ще вони полюбляють весь час міняти лахи, надто киці, наколювати татушки і чорти його батька що вичворяти на голові з допомогою перукарських дівок. Але часу, порожнього, грузького комунального часу в них усе одно більше ніж досить.
І тоді вони йдуть, сказитися можна, у дім-бесіду. Себто, якщо по-людському, в дім-базар.
Розкіш людського спілкування, ага, саме це. Коли байдуже, про що теревенити, просто так, нінащо, аби вбити час, комунальний, що його не так просто вбити: треба ще постаратися, забалакати, завалити, замокрушити, затоптати ногами.
Я й сам сходив туди якось.
Не пригадую, про що там тоді базарили, здається, про дівок, та чи не все одно. Я, звісно ж, зацідив тій комунальній сволоті по пиці, як не зацідити? — по нахабній червоній пиці, яка не знає, куди дівати час. І про дівок він, ясний перець, плів якесь казна-що.
У дім-базарі байдуже, хто, з ким і про що. Головне — довести свою правду.
Відколи я став ліквідатором, я туди, звісно, не потикався, навіщо? Конфлікт і є те, по що всі туди пруться, і сам дім-базар втратить сенс, якщо в ньому якогось милого опиниться ліквідатор. Під час конфлікту, бійки і мочилова без жодної мети його ж бо й найлегше вбити — час.
А трупи, в разі чого, вони потім викидають надвір.
Коли я розумію, куди його несе, мого Сун-віпа, мене пробиває на регіт упереміш із подивом. Якого фіга?.. Ну пореготав, потрахався, причепурив свою руду дівку — то й нехай собі, вони всі так роблять. Але ж на біса — в дім-базар? Якого хріна?..
А я, звісно, мушу його вести. Погано уявляю собі, як. Ліквідувати на випередження конфлікт у дім-базарі — дика каламуть. Як у процесі не спалитися?! — а це послідуще западло навіть для ліквідатора, не те що для спецохоронця.
Ніхто не обіцяв, що буде легко. Блискавко, що-небудь придумаєш.
Повільно, дуже повільно зачиняються за ними двері; я вже майже звик, майже не бісить. Щоб не впилятися йому в потилицю, вичікую — ступити вперед можна лише найостаннішої спецохоронної секунди, тінню в щілину.
Мобільний.
— Блискавка, слухаю.
Відступаю вбік поговорити — бісові двері все одно не встигнуть повністю зачинитися.
— Об’єкт пройшов?
— Так, — дивлюся на щілину, вона звужується невловно, але впевнено. — Іду за ним.
— Не треба.
Ледь устигаю стриматися, щоб не запитати чому. Це й справді дико: у дім-базарі з віпом може статися будь-що, гості вкрай рідко перші починають бити пики — а перемагає, навіть у комунальному часі, майже завжди той, хто перший. Похопившись, встигаю стриматися.
— Що ж мені робити?
Це вже нормальне запитання, в голосі жодної непевності. Якщо я перестаю наглядати за віпом — базові інструкції летять під три чорти, і я маю отримати нові. Що мені робити?
— Блискавко, чекайте, коли він вийде. Це може тривати довго.
Авжеж. У комунальному часі довго все, а звідси й поготів швидко не виходять… якщо взагалі виходять.
— Вас сповільнити?
Перехоплює подих, і я відповідаю хрипко:
— Не варто.
— Тоді чекайте.
Мобільник вимикається, і я залишаюся під дверима, що й далі зачиняються, та ніяк не можуть стулитися остаточно.
Я ні біса не розумію.
Це мій віп, я відповідаю за його безпеку. І я знаю, що таке дім-базар, — а він, швидше за все, не знає, гість на ймення Іґар Сун, і, судячи з самовдоволеної тупуватої фізіономії, досить його раз шпигнути — і він попре на конфлікт, але ж у пику вчасно не зацідить. Якщо поруч буду я, з ним нічого не станеться, і з його дівкою теж… але мене поруч не буде. Це наказ. Якого чорта?..
Обговорювати накази не можна. Але ніхто не казав, що їх не можна обмірковувати, надто якщо маєш на це час. Бісовий огром часу.
Двері нарешті зачинилися, тепер я не зможу опинитися всередині, не зіжмакавши цих дверей, а заодно, якщо комусь не поталанить, кількоро комунальних баняків. Розминаючи ноги, походжаю туди-сюди: безсенсовна руханина. Ні, не можу второпати. Якого — я мушу чекати під дверима?!..
Бозна-скільки.
Час, дорогоцінний час, який не заповнити нічим, окрім дурнуватих думок. Перша: здриснути кудись, пожерти, шпокнути шпитальну дівку, ти встигнеш, Блискавко, тут уже однак не буде швидко. І друга: не смій, ти вже заледве був не спалився, не спустив усе до бісової матері. Ні, ризикувати не варто, можна лише стирчати тут і чекати, чекати, чекати…
У повітрі висить, чорти її батька знають, звідки вона взялася — з карниза? — одна-єдина крапля, я хапаю її в жменю, недостиснувши пальців, потім розтискаю руку, а крапля так і висить, повільно, дуже повільно падаючи вниз. Підставляю долоню і прибираю останньої миті: бавлюся, мов дім-садківський хлопчисько. Чекаю.