Пригадую нашу Базу. Як нас там школили, не даючи ані секунди вільного часу: скелелазіння і кроси, єдиноборства і стрільба, і коротка перерва, щоб пожерти, і знову біг по перетятій місцевості у повному спорядженні… Пригадую Грома.
Як ми стояли тоді з ним у дім-садку під дощем, перший мій раз у спецохоронному часі. Яке це було дике, ні з чим не порівнюване щастя. І я думав, що так тепер буде завжди. А потім — адже він зрадив мене, мій учитель Грім, відвернувся, забув. А я так чекав, розпливаючись шмарклею в комунальному часі, що саме він прийде по мене, витягне, як тоді зі стіни, порятує. Але прийшли інші і зажадали від мене такого, чого я досі й уявити собі не міг.
Мені здавалося, що найстрашніше — гнити з комуналами в їхньому часі. Та з’ясувалося, перебувати в спецохоронному, озброївшись своєю неперевершеною блискавичністю, і не мати змоги бодай рушити з місця — значно страшніше. Мабуть, слід було погодитися, коли вони запропонували мене сповільнити; ця думка найбільш ідіотська і моторошна з усіх, що в мене виникали. Від самого лише факту — я, Блискавка, міг таке подумати?! — мене починає тіпати.
Якби він бодай поговорив зі мною зараз, Грім. Але він, звісно ж, геть забув про моє існування.
Спливає час, і комунальний, і спецохоронний теж, і хочеться жерти, і не лише; щоб випорожнитися, відступаю до стіни, і струмінь пробиває в ній лунку, немов у снігу чи в піску, пусте, ліквідатори приберуть за мною, — та гайнути у дім-стіл усе-таки не наважуюсь, а жерти хочеться дедалі дужче, вже геть нестерпно. Минають, здається, години, а може, і дні, я нічого вже не знаю, так швидко і порожньо блимає мій час… спливає життя.
Аж раптом мене пронизує здогад.
Вони й не чекають, що він вийде звідти, мій віп. Не такі вони телепні, ті, що віддають накази, аби покинути без охорони гостя у дім-базарі й чекати, що він упорається самостійно. Це однаково що тобі наказали ліквідувати його, Блискавко, міг би й раніше второпати.
Чорт, ніколи досі не ліквідовував живих людей.
А його дівка? Руде дівчисько з переляканими очиськами? — стосовно неї я не отримував ніяких наказів, жодних інструкцій… і не допер вчасно запитати, чи моє це діло.
Мобільник мовчить, отже, так і треба. Я мушу діяти і вирішувати самостійно.
І я вирішую. Якщо він ніколи — а швидше за все таки ніколи, цей шмаркач не має жоднісінького шансу — не вийде звідти, то який сенс чекати? Гибіти дурно, гайнуючи свій робочий час?
Логічно буде ввійти і перевірити.
Хочеться відчинити їх копняком, жалюгідні двері дім-базару, зім’явши під три чорти і розтрощивши на друзки, та я жду, поки хто-небудь їх відчинить, чекаю цілу вічність і таки дочікуюся. Пропускаю компанію комуналів, аж поки не зникає складка на останній товстій потилиці, і прослизаю досередини.
Я ніколи тут досі не був — у робочому часі, ліквідаторові тут нема чого робити, я вже казав. І від того, що я бачу, нападає дикий регіт; попри моторошні порожні години на чатах, попри все. Ніколи, за все моє життя, я не бачиш нічого всцикотнішого за комуналів у дім-базарі.
Як вони лементують, перекошуючи від краю до краю фізіономії і повільно роззявляючи пельки, як між зубами висолоплюються язики і зависає фонтанчиками слина. Як поступово стискаються їхні пальці — спершу на гачки, потім на кілечко і, нарешті, в п’ястук. Як, надумавши підвестися, вони довго розгойдуються на півзігнутих. Як смішно здіймаються в повітря на одній нозі, приміряючись зацідити підбором у чиюсь задерту пику на підлозі…
Сказитися зо сміху. Та я не бачу його, мого віпа. І її теж.
Обнишпорити дім-базар ще раз — усі його суміжні кімнати, всі закутки. Я роблю це швидше, ніж вони переходять від одного матюка до іншого, швидше, ніж вони розтуляють роти.
Бачу.
Це на його пику, виявляється, планерує згори підбор, погойдуючись грайливо, немов у столової дівки, яка поклала ногу на ногу. Впізнаю по родимці на ключиці, біля довгих подряпин від чиїхось пазурів і коміра дірявої футболки, звідки здерли бейджик. А пики як такої у нього вже в принципі немає. І він уже майже, як розумію з ледь чутного комунального скреготу, перестав волати і навіть хрипіти.
Як ти, Блискавко, і передбачав. Ліквідуєш потім труп.
Я можу йти. Але роззираюся ще раз.
Шукаю її.
…Її волосся намотане на чийсь чоловічий кулак, і якась комунальна дівка неквапливими котячими рухами дряпає її обличчя, — а вона кричить, навскоси роззявляючи рота, і повільно намагається затулитися ліктями, і в замружених очиськах стримлять на віях сльози, — це не смішно, я сам не збагну чому. Підходжу, відсуваю дряпучу дівку, вона валиться кудись убік, а я спокійно розплутую клубок тонкого рудого волосся, здається, ламаючи тому козлові пальці. Жодне з них, однак, не збагне, що відбувається. Я занадто швидкий, а головне — це дім-базар, тут ніхто не дивиться одне на одного.