Нічого особистого. Я, Блискавка, ліквідатор, спецохоронець, людина робочого часу! — завжди ненавидів, коли все скидають на одну купу. Скажімо, дім-базар і дім-трах.
Я в сірому: навіть побачивши мене, вони не здогадаються, не зрозуміють, не встигнуть, цих двоє тупих спецохоронців із крамерівського підрозділу, які взяли за голову і за ноги гостьовий труп. Я ні на мить не спускаю їх з ока, бачу їхній подив: ліквідатор у дім-базарі? — це мені лише на руку, ще один шанс виграти час… і скинути з неї геть ошелешеного комунала, і пожбурити, і розмазати об стінку — це я роблю самою лівою, на автоматі, не відволікаючись і не докладаючи зусиль.
Тим часом її руки вже непомітно, наче хмари у штиль, з’їхали трохи нижче, відкриваючи півобличчя.
Вона дуже-дуже повільно розплющує очі.
Дивиться безпорадно і нерухомо. Вона, звісно, не бачить мене, вона нічого не розуміє. І її не можна покинути отак, саму в комунальному часі, серед тупих мармиз дім-базару. Вона тут не виживе, я знаю.
Якби не моє завдання, ось би що я зробив. Я розсунув би межі свого спецохоронного часу! — і впустив би її досередини. І вона б ожила в моїх руках: здригнулась би, стрепенулася, почала б, мабуть, пручатися, перетворюючись на звичайнісіньку руду дівку…
Повільно-повільно опускаються її вії.
Спецохоронці виносять труп. Стариган дріботить за ними, і ніхто не прикриває його спини.
Дивлюся востаннє — на дівчину з іншого часу і простору, гостю, чужу, нетутешню. У неї на грудях досі метеляється бейджик, але я зараз не маю часу читати її ім’я. Я мушу виконати наказ, а потім, згодом, можливо… я повернусь, я встигну, мене звати Блискавка.
Рух за спиною, швидкий, небезпечний; озираюся блискавично, встигаючи подумати: все-таки налажав, викликав до себе підозру, а найгірше — підпустив їх занадто близько. Та це не спецохоронець. Це він сам, віп-гість, стариган на ймення, яке я не забуду вже довіку, — Ебенізер Сун.
Він у радіусі ліквіда. Навіть ближче — на відстані простягнутої руки.
Мені вистачить одного, навіть не надто швидкого руху. Чому я не роблю його? — бо ніколи досі не ліквідовував живих людей?..
Ні. Тому що він дивиться — на неї.
— Та дівчинка, — бурмоче ледь чутно, собі під ніс.
І лише зараз помічає мене:
— Допоможіть. Треба забрати її звідси.
Це наказ. Я звик виконувати накази, і я схиляюся над нею, перш ніж встигаю подумати, хто він, власне, такий і звідки має право… байдуже. Він правду каже. Треба забрати її звідси, а все решта зачекає.
Її тоненька шия на моїй долоні. Волосся спадає вниз, воно, вочевидь, лоскотне і пухнасте на дотик — але вона не в моєму часі, поза моєю робочою оболонкою, і я не можу це відчути. Підхоплюю її іншою рукою під коліна і йду. Слідом за ним, людиною, яку мушу вбити.
Але він знає, куди іти.
Мобільник.
Кілька нескінченно довгих дзвінків — за цей час минаємо коридор і виходимо з дім-базару; лише тут я дозволяю собі зупинитися, перекинути знесилене дівоче тіло головою собі на плече, так, щоб могти підтримувати її однією рукою, і намацую мобільник, що аж розривається з гніву. Авжеж, це Грім. Він майже кричить:
— Що сталося, Блискавко?!
— Усе нормально, — стишую голос, хоча старий, ясна річ, усе одно почує, якщо захоче прислухатися. — Веду.
— Він досі живий?!
Що я можу йому відповісти?
Грім, звісно, опановує себе. Карбує впівголоса, і в кожному його слові — та велика довіра, що він її виявив до мене, лише до мене одного… і якої я не зумів виправдати:
— Я вже віддав наказ по Кружині. Сигнал до повстання. Воно захлинеться, Блискавко, якщо цей стариган утече і перекриє еквопотік.
— Громе, я…
— Швидше! — кричить старий Ебенізер Сун, і в його надламаному вигуку більше сили та енергії, ніж у такому знайомому голосі Грома, що лунає з динаміка. — Сюди!..
І ось я відчуваю, як помалу-малу зменшується вага на моєму плечі.
Перелякана дівчина, яку замкнуто в комунальному часі, починає приходити до тями. Треба обхопити її якнайзручніше, так, щоб не зім’яти шкіри, не порвати волосся, не пошкодити тендітних кісток…
Мобільник.
Не мій. Мій досі тримаю в руці, хоча це геть зайве.
— Слухаю, Морлі, — нетерпляче каже Ебенізер Сун.
Зупиняється. Слухає.
— Тобто?.. А якого дідька ви мовчали?! Я міг бодай попередити Ежена…
А по паузі стомлено:
— Морлі, я більше не бажаю мати з вами справу. Іґар мертвий.
І після ще однієї паузи:
— Гаразд. Тільки заради дівчинки. Бо мені вже все одно.