Справді, слід поміркувати. Усе докладно відновити в пам’яті. Зрозуміти, що, власне, і як сталося.
Я ввійшов у синхрон. Я знав, що станеться вибух, але сподівався… на що? Запобігти, скасувати авторською волею? Просто так, письменницьким клавішним свавіллям, — коли вже цокало, вже бігли назад цифри на таймері, й усе це відбувалося в реальному часі, натомість ти сам залишався ззовні? Несамовита зарозумілість. Якби ти менше уявляв себе творцем і більше міркував логічно, то краще було б відстежити момент, коли в готелі встановлювали бомбу, хтось же це зробив, фахово, ретельно продумавши план і реалізувавши його так, що й голки не підсунеш… комусь спала на думку ідея, хтось її фінансував, хтось втілив…
На думку правоохоронних органів — це зробив я. Андрій Маркович, тридцять сім років, не працює. І не має жодного алібі від суботи — о котрій годині я пішов із кав’ярні, де мене бачили Полтороцький, Скуркіс та решта? — і аж до ранку понеділка, коли було затримано безпосередньо біля підірваного об’єкта… страшенно пощастило, що я взагалі вижив.
Він пам’ятав дуже туманно, як ним жбурнуло об каміння, як на сітківці відбився негатив — ліловий спалах, руйнування лимонно-жовтих стін, — а наступної миті він узагалі осліпнув, і жах цієї сліпоти, мій найголовніший, фізіологічний, ретельно приховуваний страх, затулив собою все, заповнив усі лакуни, позбавив від рефлексії решти відчуттів і тим більше від осмислення того, що відбувається. Андрій навіть не міг сказати напевно, чи він знепритомнів, це не мало принципового значення. А потім зір почав повертатися стугонливими болісними плямами, і разом з ним повернувся інший біль: насамперед смішно, у вивихнутій невідь коли кісточці, і вже потім у всьому тілі. Стерпний, аж ніяк не такий, як зараз, біль.
На думку спало, що непогано було б полежати, випростатися на нарах; Андрій поворухнувся і облишив цю думку. Не міняти пози, нічого не займати. Згадуй, думай.
А потім, секунди за дві перед тим, як мене брутально зірвали з землі, струсонули і повели, заламуючи за спину руки і матюкаючись відчайдушно, з підвиванням і вереском, я спробував зрозуміти, чи є він у мене — свій час.
Стоп.
Час. Адже він виник не в момент вибуху, а на мить раніше, коли дівчина-барбі поставила своє запитання. Інакше вона б мене не бачила, а я не почув би її, не зміг би — а я ж збирався відповісти? — з нею розмовляти. Навіщо їй потрібно було знати, котра година? Хто вона така? Як узагалі виникла в позачассі?
Тієї миті ми з нею перебували поруч, одне навпроти одного, між нами було не більше ніж півметра, я стояв обличчям до готелю, а вона, відповідно, спиною… Її мало би жбурнути вибуховою хвилею просто на мене і теж, ясна річ, оглушити, таку лялькову і тендітну… Чому ж тоді її також не заарештували? Тоді, недовгою дорогою до заґратованої машини, я був сам. Чи її забрали раніше, повели в іншому напрямку? Треба у них запитати… так, і нарватися знову на ритуальне «запитання тут ставимо ми».
А він мав чимало запитань. І насамперед вони стосувались часу: життєво важливим здавалося негайно довідатися, котра година, яке сьогодні число і якого місяця, який рік і день тижня? Авжеж, ні про що таке, що загрожувало діагнозом, він прямо не запитував, але певну інформацію встиг зчитати з перекидного календаря на столі, з кособоких закарлюк у шапці протоколу, з уривків розмов оспалих ментів один з одним: от же ж, зараза, понеділок, день важкий, ні фіга собі тиждень починається…
Понеділок, першого жовтня. Отже, я пробув у позачассі близько доби: дика, алогічна конструкція, було б набагато очікуваніше повернутися в той самий момент, з якого випав тоді… смішно, можна подумати, нібито час хоч трохи кориться нашій логіці. З точнісінько такою ж імовірністю мене могло викинути в будь-який з тих часів, що розсипалися віялом і мерехтіли переді мною там, у позачассі… чи ні? Я нічого не знаю про це, тож перебирати, мов кольорові скельця, численні варіанти, імітуючи тверезе міркування, просто немає сенсу.
Непокоїло інше. Не вкладалося в систему, хоч і належало до тієї царини, де вона, система, існувала, де апріорі діяла нехай злочинна, та все ж людська логіка.
Понеділок.
Семеро дітей, сорок вісім дорослих… жертв могло бути і набагато більше. Якби — і це дуже просто, воно лежить на поверхні, плаває, пританцьовуючи, немов поплавець, — якби не понеділок, а неділя. У неділю готель був ущерть переповнений учасниками та гостями фестивалю, апогею культурного, та й узагалі всього життя цього міста, літературноцентричного донезмоги, до божевілля. Спробуй мислити як терорист, відкинувши особисті рефлексії, звичайну людську мораль, тобі це вдавалося дуже й дуже непогано, отже: якби вибух стався в неділю, він прогримів би на порядок потужніше і гучніше в усіх сенсах. У неділю, в цей же час, поки вони ще не роз’їхалися по своїх містах і країнах… резонанс міг бути і міжнародний. Чому ж?..