— Живий? — поцікавився акторський баритон Сергія Володимировича Полтороцького.
— Твоя Інка знайшла куди дзвонити. Я у тій приймальні буваю раз на п’ятирічку, а слухавки взагалі ніколи не беру… А тут Сонька відпросилася, воно деренчить, і стрельнуло раптом дізнатись, а чого народ від мене хоче, га? А там твоя дружина.
— Як ти мене знайшов?
— Та що там тебе шукати…
Полтороцький обдивився навколо, міркуючи, куди б його сісти, намірився був на тумбочку, але забракував, мабуть, вирішив, що таки занадто хитка, і гепнувся на канапу поруч з Андрієм. Виник острах — першої миті він пересилив і радість, і подив, — що той за звичкою полізе обійматись і остаточно доламає ребра. Андрій завбачливо звівся на ноги.
Сергій Полтороцький дивився на нього незвично знизу, і в цьому ракурсі його обличчя здавалося ще масивнішим, нагадуючи кам’яного божка з островів. Дивно важкий погляд.
— Сідай, Андрійку. Треба поговорити.
— Може, не тут?
— Воно-то, може, й можна… але краще тут.
Андрій глипнув у бік виходу: двері були й надалі зачинені, вороновані та гладенькі, без натяку на клямку чи замкову щілину. Як Полтороцький взагалі сюди ввійшов? Хто його впустив?
Своїми габаритами він займав на канапі занадто багато місця — як завжди. Андрій сів на краєчок тумбочки; вона рипнула і похитнулася, але витримала його вагу.
— Сергію, про що поговорити?
— Та мало про що… час ми маємо.
Він повернув голову, щоб зустрітися поглядами, і повторив:
— Дякувати Богові, тепер усі ми маємо час.
А може, це триває той-таки хімічний сон, подумав Андрій, бувають же такі ось серійні, внутрішньо логічні, з численними пробудженнями… Нічого начебто не відбувалося, проте атмосфера електрично згущувалася, стаючи дедалі сюрреалістичнішою, і в постаті Полтороцького з кожною його мовчазною миттю залишалося чимраз менше людського.
— Сергію, ти Інці зателефонував про те, що знайшов мене? нервується ж. Та й діти…
— Дуже ти про дітей думав. Коли оце от.
— Що?
Полтороцький мовчав. І починав стиха сопіти, немов великий ображений карапуз, цю його звичку Андрій помітив давно — таємну, що її ретельно приховував перед публікою, приборкував бездоганною акторською технікою, їм же там насамперед ставлять дихання. Але зараз, вочевидь, втрачав над собою контроль, атож, ми тут лише удвох, бракує глядачів.
— Сергію, не влаштовував я ніякого теракту. Ти бодай це розумієш?
Полтороцький звів очі, подивився спідлоба:
— А толку?
— То поясни мені, будь ласка, що коїться, — Андрій відчував, що вже й сам починає симетрично накручуватися, втрачати самовладання; правильно, на піку роздратування я і прокинуся. — Де ми зараз є? Це… — здогад спалахнув і заіскрився, мов бенгальський вогонь, — ти мене сюди привіз?..
Мовчанка. Акторська, професійна, блін, пауза.
— Андрію, ти думав, тобі все можна, — нарешті повільно мовив Полтороцький. — Ти вже дуже давно думав, ніби тобі все можна.
— А це час, Андрію. Об’єктивна фізична величина. Вимір. Із ним так не можна. Ти взагалі уявляв собі, що станеться, якщо кожен матиме власний час?.. Уявляв, я знаю. Вимріював. Вигадував. І звісно ж, тобі це вдалося — у твоїй літературці.
На часі тримається світ — дослівно, у прямому сенсі, як на осі, головній, опорній. А ти взявся її помалу розхитувати. Звісно, не лише ти, я он теж бавився… іноді. І багато хто пробував, бешкетували потроху, розгойдували човен туди-сюди, розсмикували по ниточці. Прискорювалися, сповільнювалися, воно ж зручно — для справи, для успіху, для особистого, тьху, життя.
Тільки все це можна лише до певної межі, не перевищуючи амплітуди. А ентропії, коли вона наростає, вже неможливо зупинити.
Ви, письменники, завжди так. Не відчуваєте межі, впритул не бачите дозволених рамок, аякже, творча ж особистість, закон не писаний, політ фантазії та думки, а головне — свобода!.. За свободу не шкода й життя віддати, так же? Надто коли воно чуже. Можна і не одне.
— Стоп-стоп-стоп. Припустімо, я перевищив амплітуду. Я сам випав із часу. Але я нікого не вбивав.
— Авжеж. Ти просто розхитав і висмикнув опорну вісь, так, задля цікавості, щоб подивитися, як воно буде. Зруйнується відразу, поховавши всіх під уламками, чи трохи ще постоїть на залишковому зчепленні? Чи в повітрі зависне, га?
— Сергію, я не розумію, про що ти.