— Ото й не треба лізти туди, в чому ти ні біса не тямиш. Літератор, гуманітарій, тьху. Хронос, хроноатомізація, екстрахроносповільнення… наплодив словесних потороч, їх треба студентам на акторському давати замість скоромовок. Прекрасний новий світ від Андрія Марковича! Новинка місяця!.. Нікому вона в чорта лисого не потрібна, твоя чергова новинка, не з цієї, то з наступної пшик вийде, тому що закінчується вся ваша літературка, і ти про це, Андрійку, чудово знаєш. Вирішив показитися наостанок? Порушити такі зв’язки, запустити такі процеси, щоб усі знали, щоб шанували, щоб пам’ятали, га?! Щастя, що ми вчасно відстежили.
— Ми — це хто? Сергію, на кого ти працюєш… що навіть читаєш мене у рукописах?
— Читаю, а що з того? Ти все одно встиг. Ти завжди встигав, у тебе ж був, матері його, свій час. І висмикнувся, і розірвався, і почав розповзатися. Щастя, що вдалося все-таки стягнути. Достоту на живу нитку вже.
— Як… вдалося?
Полтороцький не відповів. Ледь-ледь скривив кутик рота, недостатньо, щоб вважати це саркастичною посмішкою, тому що тут не було чого посміхатися, а тим більше не було сенсу пояснювати. Я і сам знаю як.
Дівчинка з зеленою стрічкою на комірі. «Чи не скажете, котра година?» І ще одна, і ще; до кожного, хто розгойдав вище амплітуди свій час, там, у древньому місті, де репнула і поповзла спільна тканина часу, підійшла така ось дівчинка — і де вони їх понабирали, як переконали взяти в цьому участь?!.. «Котра година?!» — і неусвідомлений погляд на годинник, щербина, миттєва прив’язка до абстрактної, такої, що вже майже втратила значення, цифри… і тут-таки, в синхроні — загальна, переконлива, остаточна, сліпуча і оглушлива крапка.
Це спрацювало.
Воно й не могло не спрацювати. Я — автор. Я сам це вигадав.
— Тебе судитимуть, Андрійку. І це справедливо, сам розумієш. Рукопис буде доказом у суді.
І після паузи:
— Тьху. Ти хоч сам бачиш? — мужик той ані крапельки на мене не схожий.
Схожий, втомлено подумав Андрій. Ще й який схожий, тому ти і злостишся, справді, що таке десятки людських життів порівняно з тим, який вигляд має Сергій Полтороцький — на сцені, на трибуні, в романі? Я завжди вважав, що неспортивно писати персонажів з натури, тому і весь час на це грішив — самозаборони спонукають, щоб їх порушували, ще дужче, ніж заборони зовнішні, надто що останніх я взагалі не помічав. А вони були, вони існували завжди, тільки мені забули про це розповісти. Точніше, я сам скасував їх у своїй особистій реальності, відкинув уже на рівні самої можливості… так, мені можна було все. І я ніколи не боявся, що написане справдиться, бо сам завжди чітко бачив межу між життям і літературою, хоч би як віртуозно маскував її для інших. Та ба, знайшлися такі, довершили, втілили в життя. Те, що вони ні за що не спромоглися б вигадати самі.
— Я просто мало про тебе знаю, Сергію.
— Отож-бо.
— Хоча ні, дещо можу собі уявити… Цього ти ще не пробував, так? Відігравати в реальності літературні сценарії, вирішувати долю світу — набагато крутіше за сцену та політику, я розумію. Збуджує, мабуть. Остання нагода стрибнути вище власної голови.
Засопів, зиркнув спідлоба:
— Ні біса ти не знаєш і уявити собі не можеш. А ще й пнешся.
— Розповіси?
Не розповість, подумав Андрій, навряд чи йому дозволили розголошувати, щонайбільше — напустить натяків і туману, та й чи воно мені треба? Реально використати цю інформацію в боротьбі за власне життя і свободу мені все одно не дозволять, а так, щоб зменшити моральний тягар, розділити з кимсь відповідальність… так, саме розділити.
Ніколи я не зможу щиро вважати, що винні лише вони, а дурити себе було би занадто вульгарно. Ми в одному човні, в одному спільному часі.
Полтороцький передбачувано стенув плечима:
— Нащо? Ти в нас майстер слова, сам, якщо треба, придумаєш. Викриєш світову змову, підірвеш ще щось під кінець… це ж тобі завиграшки, двома абзацами. Вам, письменникам, аби підривати.
— Вивчив напам’ять?
— У мене хороша пам’ять. Фах такий.
Промовисто, з наголосом, з недомовкою; то й нехай, ніколи він не був хорошим актором, попри всю свою чарівливість і харизму; давня пафосна школа, де навіть комічні дулі в кишенях нарочиті, як бутафорія на каркасі, а трагедія в принципі позбавлена півтонів. Начхати мені, який насправді у нього фах і які таємні сили стоять за ним… так, справді, серйозно, начхати.
Я побував поза часом і тепер знаю ціну — життя, смерті, всього. Час набагато дужчий за нас, і він легко стоншує на порох, стирає і нівелює будь-які людські зусилля, хоч би скільки значущості й туману вони на себе напускали.