Андрій затулив обличчя долонями, помасажував скроні; тиснула втома, залишкова важкість неприродного сну, зараз би кави, свіжого повітря, крижаної води в лице — хоча не факт, що зарадило б. Щось зламалося всередині, зійшло з осі, розсипалося, і мені байдуже. Я, котрий завше жваво цікавився всім на світі, вбирав враження всіма органами чуття, повсякчас, як звичне емоційне тло, відчував гостру допитливість — завдяки цьому і працював, і жив, і був для когось цікавий, — раптом весь закінчився, здувся, збайдужів навіть до власної долі.
Байдужі люди не пишуть книжок. Немає про що, нема нащо, немає часу. Нехай я навіть з чийогось недогляду — чи задуму — все-таки залишуся жити.
Йому було геть нецікаво, та він таки запитав:
— І що тепер?.. Привезеш мене назад? Повернеш, звідкіля взяв?
Полтороцький розвів руками; знову жест, театральний надмір:
— Як скажеш. Можу відпустити. На тебе орієнтування по всій країні, далеко не втечеш. Так, побігаєш трохи… воно тобі треба?
Не треба, погодився Андрій. Категорично не треба, тому що є Інна і діти, і насамперед візьмуться за них. А як лишилося в житті бодай щось, що має сенс, таке, що я мушу встигнути проконтролювати, запевнити і зберегти, то це їхнє життя.
— За Інку та малих не переживай, допоможу, — мовив Полтороцький, читаючи його думки так само легко, як і незавершені рукописи. — І адвокатку твою сам видзвоню, баба грамотна, може, щось і придумає…
Він підвівся, випростався, звично пригнічуючи масивною статурою, дивлячись згори вниз:
— Головне, Андрійчику, щоб ти розумів одну просту річ. Той вибух справді на твоєму сумлінні. Це зробив ти.
Андрій теж підвівся:
— Припустімо. Це зробив я. А…
Хотів запитати, навіщо треба було привозити мене сюди, невже тим людям, які так легко витягнули в реальність явну літературу, не вдалося уникнути всього цього трешу з викраденням та мішком на голові?.. Не зміг чітко сформулювати і передумав, зависнувши в режимі очікування, тьмяному і байдужному.
Полтороцький не дивився на нього, порпаючись у своїй чиновницькій валізі. Андрій спостерігав відсторонено, як із м’яких складок портфеля вилуплюється назовні сріблястий корпус нетбука. Це ж треба, точнісінько як у мене… і навіть подряпина навскоси… мій.
— На ось, — мовив Полтороцький, кидаючи нетбук на канапу. — Дописуй, поки дають.
P.S
Ледь-ледь розширюю межу хроноса. Так, щоб влізла бічна панель з філіжанкою кави. Не більше; більше — лише коли потрібно вийти в гігієнічний блок або по доставку, і щоразу доводиться робити надлюдське зусилля, тому що — страшно, дуже страшно.
Мені казали, що страх поступово мине. Потрібно регулярно скачувати реабілітаційні психокурси, та я знову забула. Та й для цього треба виходити в мережу, вмикати комунікацію і синхронізуватися… не хочу. Нікого не хочу впускати у своє життя і в свій час.
Сенсорна панель проростає квітами, бузковими та жовтими, білими, блакитними, нескінченним розмаїттям комбінацій, це навіть не програма-симулякр, а просто заставка, я її завантажила дуже давно, задовго до того, як… стоп. Це я вирішила для себе чітко — не згадувати. І допомагає, справді. Я вже по-чесному, так, без жодного самообману забула його ім’я.
Перепланувати особистий простір, зібрати все необхідне для життя в певний радіус, осяжний, контрольований звичайним оком. І квіти, бодай трохи квітів. Мій сад, напевно, загинув, висох дощенту… не знаю. Не можу примусити себе підвестися, розширити хронос і піти подивитися.
Схему перепланування можна пошукати в мережі, але ж це знову-таки — активувати панель, персоналізуватися і все таке, чого я не робила вже не пригадаю скільки внутрішніх годин і днів. Я не спілкуюся ні з ким, не читаю новин, гадки не маю, що відбувається там, у Загальному просторі, в чужому світі за межами мого хроноса… і не хочу нічого такого знати. Я просто дивлюся на квіти. І п’ю каву… кава у мене поки що є, її не запрограмовано в стандартному наборі доставки, та можна сповільнитись іще, і вистачить надовго, майже назавжди.
У комунікацію доведеться все-таки вийти. Я ж так і не сказала йому… старому, який урятував мене, витягнув звідти… його ім’я, звісно, теж довелося забути — але він є у мене в контактах, і я мушу, неодмінно мушу вийти на зв’язок і подякувати йому.
Потім.
Оболонка хроноса спалахує на золотій облямівці чашечки алмазним пилом. Мені життєво необхідно її бачити, цю межу, кожної моєї внутрішньої миті переконуючись, що вона існує, в її реальній, зримій непорушності й непроникності. Я — всередині. Тільки я і більше нікого. Назавжди. Це мій час.