— Красиво, — нарешті відповіла вона.
— Добре, що я тебе сюди привів?
Баритон нерішуче здригнувся, і вона всміхнулася:
— Добре.
— Тут іще є замок, — сказав Полтороцький, і Віра мимоволі озирнулася, побачивши позаду самі лише дерева і чагарник. — Високий замок на пагорбі. Щоправда, ми з ним розминулися в часі, але це пусте. Почитай вірші.
Вона здригнулася і поглянула просто на нього, вперше за всю їхню прогулянку. Він стояв, примружившись, обернений просто до світла, і на його обличчі майже не було тіней, заглибин, зморщок — лише чіткі, сумні лінії основних рис, напівстертий відбиток молодості. Розминулися в часі, але це несуттєво. Вірші?..
— Свої вірші, — уточнив він. — Я ж їх досі не чув. Почитай.
Віра глитнула і стулила повіки. Відмовлятися, кокетувати, напрошуватися на вмовляння — не гідно поета. Якщо хтось хоче почути вірші — байдуже, з якою метою, нехай таємною, прихованою і не найдостойнішою, втім, що це я, хіба маю підстави так вважати?.. — хай там як, вони повинні прозвучати. Лунаючи, вірші напряму живлять красу і гармонію світу. В мене попросили. Я мушу.
Почала з «Хмари» — через невпевненість, через легке тремтіння нетвердого голосу: з «Хмарою» їй було найпростіше, вона входила до її програми публічних читань уже кілька років поспіль, адже саме на цьому дивному, пульсуючому тексті легко було впіймати ритм і загальну тональність для наступних віршів. І вони чіплялись один за одного срібними гачечками, вилися волосяною ниткою, плинули дедалі вільніше, лунали чимраз яскравіше. Нічого випадкового не було в їхній послідовності, щораз інакшій, нічого безпосередньо залежного від її власної волі: цей ряд вибудовувався за якимись своїми внутрішніми законами — наче музика. І повторити, хоч би як потім намагалася, не вийде ніколи.
Його руки давно вже лежали в неї на плечах, і це теж було гармонійно і правильно, вона навіть не напружилася під його пальцями, читала далі, читала… І «Шалену Маргариту». І «Оленку». І «Вітер». І зараз отой короткий, без назви: «Я прийшла — дивись…» А відразу після нього, практично без паузи, розлогу, монотонну поему-замовляння про чорного птаха та срібне зерно, про білого вовка і плинне життя, магічну, страшну, де під кінець у голос пробиваються нетутешні вібрації, і слухачам стає моторошно, а вона сама не може позбутися холоду в хребті. Після неї слід прочитати щось радісне — що?!
Зам’ялася, затнулася, втратила нитку і струну.
— Яка ж ти, — майже безгучно прошепотів Полтороцький. — Ти хоч сама знаєш, яка ти?..
Віра перевела дух, прикусила губу і розплющила очі.
Над найвищим шпилем далекої готичної вежі догорало сонце. Остання іскорка — і вмить згасла, і залишилися тільки зубчасті обриси дахів на поки що рожевому, але чимраз ліловішому призахідному небі. Навіть фалічне одоробло готелю стояло сліпе, не відбиваючи жодним вікном ані промінчика.
— Як час промайнув…
— Ти не розумієш, — озвався він. — Згадай Ейнштейна, теорію відносності… згадай хоча б, як потяг відходить від перону. З їхнім часом, — він розгонистим жестом окреслив обрій, — нічого не сталося. Це наш зупинився. І знаєш чому?
— Чому?
— Бо ми щасливі.
Він і далі тримав руки у неї на плечах. І так природно та просто, наче вони сотні разів за життя повторювали цей злагоджений спільний рух, розвернув її до себе. Віра звела до нього обличчя, а очей не опустила, дивилася. Скільки ж йому, справді, років?.. і скільки років мені…
— Мені до нього байдуже, — сказав він, — до чийогось жахливого часу. Я хочу бачити лише тебе. Ходімо.
Сходити вниз серпантиновою стежкою було легко і лячно — наче летіти.
— Річ у тім, що в мене тут дуже багато друзів. Адже я, як і кожна нормальна людина, варюся у фаховому середовищі, а мій фах — література. Приїхавши до найлітературоцентричнішого міста нашої країни, та й, мабуть, одного з найлітературоцентричніших у Європі, я буквально на кожному кроці зустрічаю знайомих. Тому я поки що й гадки не маю, де і в якому товаристві мине мій вечір.
Ні, якщо зумисне постаратися, я, звісно, пам’ятаю. І саме це часом набігає вечорами, як не можеш заснути. Це все комунальний час, він тече неквапно, у монотонному ритмі, немов розгойдує на гниловодді. В комунальному часі добре згадувати. Ненавиджу!.. і все ж мушу визнати, що таки добре. Особливий, не без мазохізму, кайф.
Я був як усі. Навіть коли підріс, у старшій групі дім-садка (ніколи не розумів, звідки ця назва), коли всі довкола випендрювалися ганчір’ям, зачісками і тату, я, розвиваючи свободу волі індивіда, нічогісінько не робив, бо розумів, яка це фігня. Бо коли ти сидиш за колючкою дім-садка — нині як ліквідатор я це схвалюю, не пускати ж недоростків на вулиці, — а навкруги синіми тінями шастають у своєму часі дім-садківські тітки, пильнуючи кожен твій крок, то яка тут, у біса, свобода? Я не рипався. Був як усі, і не помітив, що залишився такий сам-один.