До речі, згадав Андрій, до фестивального пакета учасника входили талончики на обід, прив’язані до кількох найконцептуальніших закладів міста, він навіть подумав, що незле було б зайти. Пригальмував: потрібний конверт надибав у кишені куртки, а сьогоднішня кав’ярня для обіду з симпатичною назвою «Маркіз де Сад» була саме неподалік — щоб пересвідчитися, він глипнув на умовну мапу на звороті програми. Задоволено всміхнувся: ясна річ, пообідати можна було будь-де і за свої, але Андрієві подобалося, коли найнезначніші деталі збігалися, складались у пазл, немов гарантуючи, що і в суттєвому, важливому, справжньому все буде добре.
Повз нього пробігли — одна цокаючи підборами, інша м’яко в кросівках — двоє дівчат, брюнетка і блондинка, начебто ті ж таки, вчорашні; якщо вони теж у «Де Сад», то, найімовірніше так воно і є. Андрія вони не впізнали. Чудова річ — темні окуляри.
Дівчата пірнули в арку. Сам Андрій радше обійшов би двома з’єднаними широким рогом вулицями, але сюдою вочевидь було швидше. Рушив услід, орієнтуючись на відлуння обцасиків і дівочого сміху; привласнюючи собі ці радісні звуки, місто негайно домішувало до них щось потойбічне, дивне, трохи моторошне. Сонце залишилося назовні, і темні окуляри з покращеного аналога середньовічної маски вмить уподібнилися до завою на очах в’язня, який не повинен знати, куди його ведуть.
Андрій уже взявся був за дужку окулярів…
Зненацька.
Усе погане стається зненацька, враз, так, що не встигаєш нічого. Щойно, буквально цієї-таки миті, ти весело прошкував одним із найулюбленіших міст, напевно знаючи, що робитимеш решту дня, повновладний господар собі та своєму часу.
І ось уже сидиш на землі, у безглуздій гвинтоподібній позі, впустивши конверт і вкарбувавшись долонею у холодний камінь, і не знати що з ногою — перелом, вивих?.. ч-чорт, невже вивих теж так сильно болить?.. і треба, мабуть, спробувати звестися, притримуючись за стіну…
Спершу він, звісно ж, усе-таки зняв окуляри.
Автограф-сесія у книгарні, недосяжній, як Австралія пішки, за програмою почалася давним-давно. Може, і закінчилася вже. Хоч як це дивно, Андрій не був переконаний, він, хто завжди відчував час із точністю до хвилини, — а мобільник, таке теж було вкрай рідко, розрядився, видавши насамкінець нестерпно печальний звук.
Пов’язка на кісточці трималася добре. Не дурно ж він колись, за давніх часів, закінчив медучилище.
І дуже доречно, що аптеки у цьому місті (готичні вивіски, мензурки з товстого скла на вітрині й дивні агрегати вздовж дальньої стіни) траплялися не рідше за концептуально-дизайнерські кав’ярні. За першим, доволі слабкодухим бажанням покликати на допомогу — саме тоді й сів акумулятор, перш ніж Андрій визначився, кого саме кликатиме, — він пригадав одну просто біля злощасного повороту в арку і, зціпивши зуби, таки дістався до неї власними ногами. Ніхто його не впізнав, попри відсутність темних окулярів, ніхто не заметушився і не запропонував негайно його госпіталізувати; мила дівчина продала знеболювальний гель та еластичний бинт, усміхаючись таким, як і сама, милим безстороннім усміхом. Накладати пов’язку в її присутності було немислимо, і довелося знову героїчно зціплювати зуби, відходячи назад до аркового отвору. Втім, якщо я в принципі здатен ступати на ногу, то ніякого перелому немає: це Андрій теж пам’ятав із тих, давніх часів, пам’ятав чітко.
Тепер не завадило б знайти щось схоже на милицю. Роззирнувся: з’ясувалося, тут був не просто коридор з однієї вулиці в іншу, а крізний двір (такі прохромлювали місто в усіх напрямках), прихований від сторонніх лабіринт, наземні катакомби, що приголомшували контрастом із зовнішнім, вітринним боком. Тут не було ані краплі сонця, ані бадилинки, ані сліду тієї химерно-богемної, та все ж упорядкованості, що в неї місто виряджалося для туристів, для чужинців. Під стіною, двічі оперезаною галереями, вочевидь, аварійних балконів, звідки звисали простирадла і пістрява килимова доріжка, а надто під ледь покрученими дерев’яними сходами з підгнилими приступцями і обламаними бильцями, громадився розмаїтий мотлох, і палиць там було повнісінько, будь-якого розміру; словом, мені знову пощастило. Оце б лише доповзти.
Укріпившись на ногах, він знову почувався людиною. Тепер було цілком реально — хоч і вкрай повільно — дійти до готелю, а там здатися на милість організаторів і страхової медицини. Або, як не погіршає (найімовірніше, це банальне розтягнення зв’язок і я марно панікував), просто провалятися до від’їзду на широчезному ліжку з квартою м’ятного чаю та ноутбуком, корисно споживаючи залишки фестивального часу. Прикро, та що вдієш, із кожним може статися.