І в цьому навіть щось є.
Справді, міркував Андрій, стримано-бадьоро шкутильгаючи через дворик у той бік, куди, ймовірно, подалися дівчата: повертатися, втретє минаючи ту ж арку, не дозволяв естетичний смак і здоровий глузд — не так часто я можу собі таке дозволити. Зупинку, перепочинок, зависання в часі, коли автоматично обнулилося все, що я був комусь винен, а нових зобов’язань не наросло, і номер у готелі зарезервовано до ранку понеділка, і весь цей час належить лише мені самому. Дружині та дітям, ясна річ, нічого не розповідати. В організаторів перепросити, максимально обмеживши їхнє подальше втручання в моє життя; втім, на фестивалі вони такі засмикані, що навряд чи нав’язуватимуться. Скасувати всі призначені зустрічі… з певних фігурантів, щоправда, станеться прийти до готелю з пляшкою і дружнім співчуттям.
І навіть зі стовідсотковою ймовірністю.
Він скривився і засичав, перечепившись травмованою ногою об камінець, чи що тут у них розкидано посеред подвір’я?.. сам винен, під ноги дивися. Ясно, що до тебе прийдуть. Ба більше, потягнуться косяком, щойно чутка про те, що Андрій Маркович пошкодив ногу і лежить у номері (до речі, ще не факт, що запопадлива Оля не наполяже, погіршуючи становище, на лікарні), пошириться стихійними інфопотоками фестивальної тусовки. На благенький щит готельного чи лікарняного персоналу сподіватися не випадає. Нас чекає нескінченне застілля і пиятика, суцільний потік буцімто співчутливців, які насправді злетілися на запах крові. Які жадають уваги чи ще чогось матеріальнішого — не таємниця, що в цьому місті фестивальними днями рекордно висока концентрація тих, хто чогось від мене хоче, — ось що нам світить у найближчому майбутньому замість спокою та свободи. Їх же нічим не зупинити. Вони роздеруть на шмаття мій час.
Андрій дістався до протилежної арки, темного і тривожного виходу з подвір’я — якщо там справді вихід, а не глухий кут, ніколи ж напевно не знаєш. Підняв голову: синява багатокутного обрізка неба високо вгорі була неправдоподібна, вклеєна та нетутешня, і вже вкрай дивно висів на ній білий півмісяць. Із криниці, кажуть, навіть удень видно зорі. Цікаво було б опуститись і подивитися. Дуже багато парадоксальних життєвих явищ живе у нашій свідомості і більше ніде — лише тому, що ніхто ніяк не завдасть собі клопоту їх перевірити.
А що як не йти зараз у готель? Що як узагалі туди не йти?
Арка, мабуть, була не пряма — інакше звідси прозирало би світло в кінці тунелю чи його цілковита відсутність. Ніхто не знає, де я, мобільник розрядився, а щоб прошкандибати повз «Де Сад», де, найімовірніше, товчеться фестивальна публіка, я маю напохваті незамінні чорні окуляри.
Андрій надів їх, забарвивши небо у гармонійніший теплий відтінок, і знову зняв — не повторювати ж недавньої фатальної помилки. Якщо то була помилка, а не щось геть інше, чому він поки не міг намацати назви — але загальне відчуття, поки лише тонка тремтлива, як волосина, емоція, вже зародилася і росла, підпорядковуючи розум.
Так я і зроблю. А далі побачимо.
Під арковим склепінням ковінька стала лунко вистукувати, надаючи ході чогось піратського, лиховісного, то й чудово, нехай від мене всі кидаються врозтіч. Цей час, цей скарб, що несподівано опинився у мене в руках, я не віддам, не втрачу просто так. Я щось придумаю. І зовсім не те, що здатен припустити будь-хто з вас.
Попереду зажевріло світло, далеке, мов берег.
Це було як втекти із власного весілля чи прийти на власний похорон. Дуже весело — принаймні спершу.
Андрій швидко вистукував милицею по бруківці, всміхаючись стрічним бабусям і підморгуючи дівчатам, на щастя, геть незнайомим. У темних окулярах чомусь було некомфортно: чи то осінній день, перейшовши за полудень, позбувся своєї яскравості, чи то страх упасти вгніздився після травми глибоко в підсвідомості, домагаючись права на повний огляд. То й добре.
На щастя, я не належу до людей, котрі, як Полтороцький, з’явившись десь, неминуче привертають загальну увагу. Я з іншої породи, з тієї, що її представники можуть тривалий час непомітно стояти скраєчку натовпу, спостерігаючи за життям. Як на письменника це добре. Надто коли він вирішив утекти з уготованого йому свята літературної слави, одного з багатьох у черзі, щільно розписаної на місяці. Скільки можна, врешті-решт?..