Навіть Полтороцький — і той узяв і дозволив собі злиняти із зали засідань на рибу; якщо не бреше, звісно, бо він може. Але мене знають у вузьких, герметичних у світовому масштабі літературних колах як людину відповідальну та пунктуальну, так-так, Андрій Маркович ніколи не спізнюється, ні на хвилину, він уміє цінувати свій і чужий час.
Поки людина оточена такими, як вона сама, поки її сплутано павутинням особистих і соціальних зв’язків, доти власного часу вона не має. Зробімо поправку: такими, як вона сама, — майже ніколи, це рідкісний талан у межах статистичної похибки, а зазвичай нас оточують несамовито інакші, істоти іншої і майже ніколи не вищої цивілізації, і з ними ще треба окремо налагоджувати контакт, запаралелюватися, синхронізуватися, мімікрувати — навіщо? А зрештою від скарбу особистого часу залишається компроміс, сяка-така робоча модель, що її масштаб і розмір залежать від мистецтва ужиткової дипломатії і нелюдських зусиль, докладених до від початку самогубчого процесу.
Інакше, на жаль, не можна. Але в тому і полягає парадокс життя, яке я спостерігаю збоку; неможливе і заборонене в певний момент стає враз — можливим!.. і тебе до глибини душі вражає кришталева, сяйлива прозорість і широчінь, що відкрилися раптом звідусіль і назавжди.
Йому трапився якийсь чоловік у мальовничому лахмітті, занадто близько, мало не лоб у лоб, відсахнувшись аж останньої миті, і щось у ньому було дуже дивне, та Андрій, попри свій чіпкий зір, не встиг зауважити що саме: одяг, хода, вираз очей?…Так-от. Усе стає можливим, відкривається широчінь, падає обрій, концентрується світ і множаться тіні — а що відбувається тоді з часом?
Насправді не таке вже й просте запитання. З погляду хроновідносності (так я це, здається, не мудруючи, назвав), свій час можна сповільнити мало не до цілковитої зупинки — і тоді назовні пролітатимуть тижні і місяці, аж поки ти блаженно зависнеш у своїй персональній часовій капсулі (хронос — не найкращий термін, але нехай буде, поки я не придумав, на що його замінити). А можна пришвидшити, підострожити, пустити життя у стрімкому темпі, лишаючи зовнішній світ далеко позаду, розплачуючись юністю, що в ній нічого не бракує, та виграючи натомість повноту і яскравість життєвих барв, творчу продуктивність, результат, успіх. Відверто кажучи, я давно вже так умію. І все-таки це теорія, глянцево-струнка, наче фотомодель із обкладинки журналу: реальність, як завжди, набагато складніша і непередбачуваніша. Відокремитися від решти, протиставити свій час їхньому, сторонньому, — не такий уже хитромудрий фортель. Це, я певен, потрафить зробити навіть Полтороцький, навіть дивовижна Арна з татуюванням на розумній поголеній голівці. Найцікавіше починається, коли твій час перестає залежати взагалі від будь-чийого.
Незалежність тим і відрізняється від залежності, прямої та зворотної, що вона амбівалентна, працює в обидва боки (чому в обидва? — в усіх незліченних напрямках) одночасно. Це творить уже геть немислиму фігуру мови і недомовленості, що її предметом, полем і метою є час.
Він підморгнув дивній дівчині з величезними очима під серпанком на капелюшку, дівчині з тонкими лайковими пальцями на вигнутій ручці парасолі, дівчині, яка, немов пелюстки, відкидала з півсотні прозорих тіней.
Отже, в нас виходить… дідько, я навіть не знаю, що саме з цього вийде.
Але ми побачимо.
III
Я вже звикла тримати його за руку.
І нічого надзвичайного. Спершу тепло і шорстко, і невеличкий дискомфорт тісноти в долоні, потім стає трохи слизько, а якоїсь миті все це нівелюється, вирівнюється температура тіл, сухість і вологість, шкіра вростає у шкіру. Чимсь нагадує синхронізацію. Перший страх перед дотиком минає, а наступного разу його, може, і геть не буде.
Та звикнути до одного хроноса на двох абсолютно неможливо.
Іґар сказав: так треба. Необхідний півзахід, підготовчий етап, перш ніж відмовитися від хроноса цілком. Я відразу вирішила, що цього ніколи не станеться. Та Іґар чомусь вважає, начебто він мене вмовив.
Тут таке дивне світло, що мерехтіння зовнішньої оболонки майже не видно, та я однак відчуваю обриси цієї хисткої вісімки, недорозділеної амеби, пульсуючого знака нескінченності, що всередині нього ми тримаємося за руки, бо інакше не можна. Хронос на двох — абсурд, до того ж абсурд ризикований: жоден із нас не може бути впевнений, що контролює нашу спільну оболонку і в разі необхідності зуміє уникнути хроноконфлікту.