Вони наближаються. Виринувши бозна-звідки, принаймні точно не пішки прийшли від самісінького обрію; нуль-транспортування, портал, якась ляда в землі? Темні постаті проти світла, лише двоє — ми з Іґаром, мабуть, ще могли б опиратися, тікати. Чи хоча б…
Повертаюся до нього:
— Іґаре… Активуй хронос! Будь ласка!!!
Він напружено посміхається:
— Знову? Не варто так боятися людей.
І додає вже геть благально:
— Ходімо з ними. Там справді добре. Я був, я сам бачив.
Фінальною подією та кульмінацією Літературного фестивалю стане багатогодинний гала-марафон «Вірші та проза нон-стоп» на площі Свободи, що його транслюватимуть на сайті фестивалю в онлайн-режимі. В марафоні візьмуть участь як віп-гості (Сібіл Скотт-Маєр, Амітабх Брахматашапутрі, Андрій Маркович, Юрій Нечипорук, Арна та ін.), так і молоді поети та прозаїки.
Ранок видався несподівано холодним, з цукровою плівкою інею на карнизі, і мама гукнула Богданові, щоб він узяв шарф, і, звісно, він узяв, щоб не сперечатись і не наражатися на розпитування, куди це він у неділю, а вже дорогою на зупинку припекло сонце і стало геть гарячим через запилюжене вікно маршрутки. Шарф Богдан поклав на коліна та й забув про нього, дивлячись на будинки, що пропливали повз — спершу панельки, а незабаром уже барвисті будівлі історичного центру, — і думаючи, звісно ж, про Арну. Вона просила якнайшвидше. Він чесно намагався. Вчора ж вдалося! — і виявилося не так уже й складно…
Насправді він страшенно боявся, що не вийде. І що взагалі вчорашній день був випадковим, якоюсь неврахованою життєвою аберацією, а нині виявиться, що нічого не було і не могло бути. Вчора ввечері, коли вони з Арною нарешті розбіглися після її репетиції з «Кадаврами», бо ось так одразу вести його до батьків вона не була готова і відверто про це повідомила, розгорнувши на прощання маленьку долоню, немов випускаючи пташку, — так ось, Богдан, геть неспроможний блукати містом самотою, повернувся додому і, замкнувшись від мами з Ганькою, які за батькової відсутності влаштували затяжну суботню сварку, засів за вже заряджений ноут і підвис намертво, гуглячи в мережі Арну.
Сотні тисяч сторінок, а він і не знав. Тисячі світлин, і на всіх вона була така різна, що він не раз і не два засумнівався: може, вискочило чиєсь ліве фото? Вона була рудою і брюнеткою, з довгою пухнастою косою, перекинутою на груди, і з зеленим ірокезом, кумедно нагадуючи подарунок Ганьці від її бахура — сувенір у формі чоловічка, в якого з голови проростала трава. Арна була в камуфляжі і в чомусь куцому з блакитним пір’ям, у дірявих джинсах і в довгій червоній сукні, в купальнику і без нього… Богдан негайно згорнув те вікно. Потім нагуглив знову. Потім пошукав у розгорнутому вигляді — величезні викличні очі і маленькі груди — і знову згорнув, сердитий на себе. Прочитав її інтерв’ю і нічого не запам’ятав. Прочитав ще одне. Нарешті спробував вірші…
Ледь не проґавив зупинку — справді, не чекав, що так швидко. Дорога з дому до центру завжди забирала чималий шмат часу, достатній, наприклад, щоб підготуватися до пари (Богдан, правда, старався на це не розраховувати: навіть коли він навмисно сідав не навпроти будинку, а трохи далі, на кінцевій, його все одно піднімали галасливі огрядні тітки, але у вихідний їх, на щастя, було менше, ніж вільних місць), а нині ось нарешті — вийшло?!.. А може, просто не помітив, думаючи про Арну? Засікти час Богдан не здогадався, та й не хотілось із забобонних міркувань. Усміхнувся і, зістрибнувши у так само яскравий, як учора, але значно холодніший сонячний день, кількома широкими кроками дійшов до повороту.
І тут він помітив, що впустив шарф. Звісно ж, іще в маршрутці.
Він саме перетинав межу світла і тіні, різку, охристо-фіолетову, сонячно-крижану. Обернувся, і світло різонуло по очах, набігли сльози, і світ поплив, на мить гублячи обриси. Богдан повернувся на зупинку, знову вскочив у маршрутку, давши вийти хлопцеві-вояку, він, здається, сидів спереду, — і нахилився по шарф одночасно з дівчиною, сусідкою по сидінню, і вона, всміхнувшись, запитала просто в його симетрично нахилене лице:
— Ваш?..
Богдан вийшов із шарфом у руках, і маршрутка спроквола від’їхала. Ніколи вона не стояла на цій зупинці довше, ніж півхвилини. Вдалося!..
Він летів уперед, мов на всіх вітрилах, гнаний палким бажанням якнайшвидше розповісти Арні. Прибіг захеканий, розмахуючи шарфом, і відразу з порогу напівпідвальної студії, згайнувавши, щоправда, на її пошуки кілька зайвих дурних хвилин, вигукнув:
— Вдалося!