— Прочитаю, дякую.
Вони повернули за ріг і опинилися в затінку, крижаному густому затінку панельної висотки. Богдан бував у цьому районі, спальних джунглях міста, разів зо три чи чотири в житті, із них два — вчора і ось зараз.
— На маршрутку? — запитав він, чесно намагаючись не метушитися.
— Брррр! Послухай, начебто ж вересень, чому так холодно?
— Бо треба було светр вдягнути.
Мовив — і негайно залився гарячою червоною фарбою по самі вуха, дивлячись на зіщулену Арну, в самій лише маєчці під тоненькою вітрівкою, а під маєчкою взагалі… чорт, і треба було роздивлятися ті фотки в гуглі… Може, віддати їй свою куртку? Вона сміятиметься, сто відсотків, дзвінко реготатиме на всю вулицю, до горішніх поверхів сірих панельок, але все-таки зігріється. Уже взявся вільною рукою за змійку, аж раптом Арна пригальмувала і вимогливо запитала:
— У тебе закордонний паспорт з собою?
Усе-таки вона була не зрозуміліша за власні вірші. Богдан розгубився:
— У мене його взагалі немає.
— Блін.
Лише зараз він побачив те, на що дивилася вона: яскраву вивіску над входом у напівпідвал, оранжево-синю табличку з накладною зеленою пальмою і написом: «їдьмо!» Мабуть, якась турагенція.
— А просто?
— Що?
— Та що ж ти так гальмуєш… Паспорт є, звичайний?
— Звичайний — так.
Богдан завжди носив документи з собою, у внутрішній кишені куртки, відколи його помилково затримали були менти, вони полювали на компанію обкурених малоліток, які розтрощили з десяток вітрин: хоч як це дивно, пред’явленого паспорта вистачило, хоча його вже збиралися бити. Знову ж таки, дані з кодом регулярно ставали в пригоді для заповнення всіляких відомчих папірців.
— То їдьмо.
— Куди?
— Не скажете, де тут зупиняється маршрутка до аеропорту? — це Арна запитала, звісно ж, не в нього.
— Он, — теж дещо здивовано відповів перший стрічний. — П’ятдесят друга, бачите, саме від’їжджає.
— Нічого, ми встигнемо.
Вони, ясна річ, устигли і бадьоро їхали повз руду лісосмугу, що нею так раптово закінчилося місто, коли Богдан передав за проїзд на двох і, здобувши перемогу в жорстокій внутрішній боротьбі, виклично повідомив Арні, що він не має грошей.
— У мене теж немає, — легко озвалась вона.
— Немає — це для тебе скільки? — єхидно кинув він, лякаючись сам себе, але це все-таки було краще, ніж мимрити.
— Це я гаманець удома забула, — відповіла Арна. В її темних окулярах стрибали дерева і квадрати полів.
— А навіщо ми тоді їдемо в аеропорт?
— Гаманець, а не паспорт.
Розпитувати в неї не було сенсу. Богдан відвернувся, твердо вирішивши не промовити більше й слова, і тоді вона пояснила сама:
— Квитки нам фінансує держава. Не можуть же мені дозволити застудитися і померти напередодні турне, адже так? Словом, є такий Сергій Володимирович Полтороцький, він по культурці. Я його з аеропорту наберу. О, приїхали, чччорт, який тут вітер, тільки-но трохи зігрілася…
Богдан таки віддав їй свою куртку. І справді ні про що більше не розпитував.
Арна комусь телефонувала, відійшовши на три конспіративні метри, і вільний заміський вітер відносив її слова і довгі краї салатової хустинки, а його, Богдана, без куртки реально пробирало до кісток. Ще тримаючи мобільник біля маленького вушка, пронизаного сьогодні лише ледь помітними цвяшками, Арна труснула головою, закликаючи йти за нею і одночасно вказавши напрямок, і вони рушили в бік низької приземкуватої будівлі, з-за якої поважно виїжджав, погойдуючись, здоровецький літак. Правду кажучи, Богдан узагалі вперше в житті опинився в аеропорту. Ганька розповідала, буцімто раніше, за батькової служби, вони весь час літали сюди-туди, але що вона могла запам’ятати в своїх три роки?
Арна встромила у віконце свій і Богданів розгорнуті паспорти — промайнула його ганебна капловуха світлина і її непізнавана, з нормальною дівчачою зачіскою до плечей, — і наступної миті він уже тримав у руках дві довгих товстелезних книжки, що виявилися квитками на літак. Богдан узяв свій і марно спробував розібратися, принаймні відшукати місце призначення, куди вони, власне, летять.
Арна зауважила його намагання і озвучила сама. Нудна назва міста-проїздом дорогою до моря (Богдан пам’ятав, атож, таки пам’ятав зі своїх трьох років ошатну вежу вокзалу і його немислимий запах, сурогат повітря, непридатний, щоб ним дихати) — продзвеніла-прошелестіла, мов вірші під музику.
— Навіщо? — зачудовано запитав він.