— У тебе на сьогодні інші плани? — дуже вчасно поцікавилась Арна. — Ще пофестивалити збирався?
— Н-ні.
— І я ні. Не люблю останнього дня, всі вже з бодуна, смертельно втомлені, та все одно товчуться, тягнуть час, силкуються ще урвати від свята життя. Хай йому, проїхали. Хочу на море.
— На море, — пробурмотів Богдан.
— Сподіваюся, там тепло, — додала Арна. — Краще б до Туреччини, але в нас дехто не має закордонного паспорта. Як ти взагалі живеш? Гаразд, ходімо на посадку.
— Вже?
Атож, усе було вже, відразу, без перерв і провисань, їхній з Арною час переможно летів уперед, а решта людей, повільні, аж наче напівстерті, безнадійно відставали, на щось чекали, залишалися позаду і не мали значення. Літак відчинив овальні дверцята, схожі на вхід до гобітської нори, чорт, ну як я міг дожити до вісімнадцяти років і жодного разу не літати літаком? — і всміхнулася стюардеса в синій пілотці, і за вікном виявилися ті ж таки поля, лісосмуги, накреслені, як з’ясувалося, такими рівними-прерівними квадратами, черепицею, шахівницею, концептуальним орнаментом, затягнутим блакитнавим серпанком, класно, що сьогодні на небі ні хмаринки… Арна поблажливо — чого я там не бачила? — пустила Богдана до вікна, і скло ілюмінатора холодило його розплющений ніс, мабуть, страшенно смішний з того боку, звідки нікому було дивитися і хихотіти.
Стюардеса щось говорила кількома мовами, і Богдан подумав: літаки, вони ж літають чітко за часом, керовані купою диспетчерів, — що там почнеться, коли вони помітять? Та й чи помітять?
Найпростіший експеримент: швидкість-час-відстань, відстань відома і незмінна — а що станеться з рештою двома величинами, якщо одну з них ми розганяємо на власний розсуд? Чорт забирай, я знову забув засікти час, як планував на злеті. А можливо, це так і діє, по-справжньому прискоритися виходить лише тоді, коли забуваєш про час? Так і є, вже пропонують пристебнутися, наш літак іде на посадку, і Арна теж, попри всі свої поблажливі понти, зворушливо витягує шию, голу з-під курточки, намагаючись визирнути в ілюмінатор.
— Далі як? — запитав, коли вони вистрибнули з аеропортівського автобуса і відокремилися від натовпу, що посунув по багаж.
Він невиразно пам’ятав про якісь автобуси, тролейбуси — зараз уже, мабуть, маршрутки? — скільки це може коштувати?.. Чомусь думати вдавалося лише про гроші, вони загалом іще були, остання лілова п’ятдесятка і трошечки дрібняків.
— Ясна річ, автостопом, — відповіла Арна. — Ти коли-небудь стопив?
Богдан похитав головою, і вона, звісно, заливчасто розреготалася:
— Здуріти можна, як ти живеш?!
Він і сам не знав.
І вони опинилися на трасі, де теж віяв вітер, але набагато тепліший, ніж там, у далекому тепер місті, і краєчки Арниної хустинки летіли їй в обличчя, і тріпотів, мов зелене крило, рукав вітрівки на піднятій руці. А згодом уже сиділи в кабіні з чортиком на шибці, й Арна теревенила з немолодим далекобійником, зміст їхньої балачки від Богдана вислизав, найімовірніше, вона й не мала жодного змісту, просто наповнювала спільний простір веселими словами, щось на кшталт озонування повітря. Брати участь у цьому в Богдана не виходило, і він розгорнув Марковичеву книжку, погортав механічно, а потім мимоволі вчитався — аж тут вони і приїхали.
Далекобійник і Арна побажали одне одному щасливої дороги, і вона зіскочила з підніжки перша, раніше, ніж виліз Богдан.
— Красивезно, скажи?
— Красивезно, — мовив він.
На спадистій вершині гори, схожій на кудлатого заснулого звіра, лежала шапка хмар, важких і сизих, а його морда занурювалася в море, гладеньке і срібне, з сивуватими розводами до кольору хмар. Воно було нерухоме у майже ідеальному півколі бухти, з протилежного рогу якої здіймалися з розплавленого срібла дві скелі. Богдан змалечку пам’ятав геть інше, синє море. Але тоді було літо, а не осінь.
З-за хмари виринуло сонце, і море вмить стало синє.
— Ходімо, — сказала Арна. — Скупаймося.
— Хіба зараз вода не холодна?
— Жартуєш? Тут купаються в листопаді!
Вона впевнено рушила вузькою асфальтованою доріжкою, що її по краю пунктирно позначали темно-зелені дерева, схожі на загострені олівці. І відразу ж вивела Богдана до огорожі, високої і так само гостроверхої, біля маленької прочиненої хвіртки чергував охоронець у камуфляжі, й Арна пройшла повз нього, широко всміхаючись, а потім він раптом опинився, гукаючи і розмахуючи руками, безнадійно — для нього — далеко. Богдан хотів був запитати, чому тут закрита територія і чим це їм, теоретично, загрожує, але передумав. Просто нічого не хотілося казати. Тут було тихо і гарно.