— Ходімо з нами, — запропонувала вона. — Бо прогулянка, в принципі, вже закінчилася, в нас уже обід… і решта загонів, думаю, теж захочуть послухати.
І нараз вони вже сіли обідати в табірній їдальні, серед купи різних за віком дітей у зелених та синіх одностроях, їжа смакувала: макарони з кетчупом і величезною, прямокутною, що її нарізали скибками, піцою — у нас день італійської кухні! — і Арна, наминаючи за обидві щоки, підморгувала Богданові через стіл (обідом він і справді переймався протягом всієї дороги), а потім, поки всі ще їли, скочила на стілець і почала читати незнайомі вірші, через слово італійською. Мабуть, тому він знову нічого не зрозумів.
Оля познайомила їх із похмурим бородатим дядьком, і почувши ім’я Арни, він умить прояснів, і повіз їх величезним парком у своїй, мабуть, єдиній тут машині — до амфітеатру просто неба, що був ущерть заповнений дітьми в різнокольорових курточках. Арна по-діловому теревенила зі звукооператором, постукувала нігтем по мікрофону, а потім опинилася на півкруглій сцені, Богдан знову не встежив, як це їй вдалося. Діти скандували її ім’я і після кожного вірша вибухали воланнями й оплесками. І річ не в тім, дійшло раптом до Богдана, що, на відміну від нього, вони розуміли. Просто вона така… така…
— Приїдемо з «Кадаврами», нема питань, — казала Арна, коли вони з бороданем та ще з кількома дядьками сиділи в номері готелю, що незбагненно приліпився до прямовисної скелі. — У нас із першого турне, я спробую втулити вас у маршрут. Під патронатом мінкульту, вони будуть щасливі, я думаю. У вас тут чудово!
— Не те слово, Арночко! Це найкраще місце на землі. Шкода, що ви сьогодні відлітаєте, якби мали час, я б вам показав…
— Час у мене є завжди!
Вона сиділа між двох здоровецьких дядьків, які поступово сповзалися, мов геологічні плити, і сміялася, і базікала, і їй було добре. А він, Богдан, просто випадково опинився поруч, пасажиром на чужій несамовитій швидкості, і було би смішно заявляти про якісь права чи намагатися на щось уплинути. Він відставив чарку — наливали тут каламутну гидоту, хоч і з мальовничої сулії, обплетеної лозою, — і вийшов на балкон.
Перед ним було саме лише море, що сяяло немилосердно, і довелося досить сильно перехилитися через парапет, щоб побачити далеко-далеко внизу смарагдову з білим облямівку, яка обіймала гострокрає каміння. Такий балкон годиться, щоб вдало накласти на себе руки… чи все-таки по параболі потрапиш на глибочінь?
Його плеснули трохи нижче спини, і Богдан мало не полетів сторч головою перевіряти гіпотезу. Стрепенувся й обурено повернувся назустріч Арні.
— Нам пропонують екскурсію, — сказала вона. — Територією, всіма таборами!
Наче вона потребувала його схвалення. Богдан хотів огризнутися, та не встиг придумати нічого достатньо в’їдливого, аж раптом вона підморгнула і дзвінким шепотом додала:
— Але я маю кращу пропозицію. Змиємося від них?
Богдан озирнувся на прірву, та Арна зареготала, взяла його за руку і потягнула в номер, повз дядьків, які пиячили за журнальним столиком — бородань саме наливав, повагом, як у сповільненій зйомці, каламутним стовпчиком тремтіла у повітрі цівка з обплетеного бутля, — ухопила з тумбочки в передпокої свою торбинку, Богданову куртку, книжку і вислизнула разом із ним у коридор. Вони побігли вниз нескінченними гвинтовими сходами, і Богдан почувався точнісінько як у дитинстві, коли за прикладом однієї дурнуватої телереклами причепився на роликах до трамвая.
Вони пробиралися вгору стежинкою, майже непомітною на суцільній скелі, й опинилися в глухому куті, потім знову кудись дерлися, спускалися вниз до моря і пролазили крізь дірку в проіржавілій сітці-рабиці, блукали велетенським диким парком і врешті-решт вийшли до іншого КПП, де їх, правда, ніхто вже й не думав затримувати. А відразу за прохідною почалася цивілізація, місто, точніше, маленьке курортне селище. Велелюдне, воно пістрявіло вітринами та ятками, але вже облітало обривками афіш кінця оксамитового сезону.
— Повештаємося? — запропонувала Арна.
Вони блукали вузькими, майже прямовисними вуличками, де кожен похилий будиночок із терасою у виноградному листі й кожна нова надбудова з черепашнику з оглядовим майданчиком над гаражем пропонували себе картонками «здаю житло» і «недорого», і Богданові страшенно захотілося просто зараз постукатися в перші-ліпші двері, домовитися з бабцею-господинею якнайдешевше на одну ніч (за п’ятдесят?.. а чом би й ні, вже ж не сезон), замешкати вдвох, а що? Ніхто не здивується, тут, либонь, усі так роблять. А потім узяти — та й зупинити час… Це ж, напевно, ще легше, ніж навпаки.