Та Арна міцно тримала за руку і йшла на півкроку попереду, ні на мить не сповільнюючись. Сонні люди, тиняючись вуличками й визираючи з вікон, здавалося, взагалі їх не помічали. Так собі, кольоровий рух повітря, два випадкових обриси, примарилося.
Вони вибігли на самий верх, де синій паркан відтинав від старих хрущовок безлюдне котеджне містечко для мільйонерів — Богдан розбишакувато запропонував пробратись туди, попри охорону з бойовими автоматами і сторожовим псом, але Арна махнула рукою: мовляв, чого я там не бачила? — і помилувалися згори бухтою, замкненою далеким мирним звіром. Потім зійшли іншою дорогою, нашукуючи найпотаємніші ходи та східці між будинками, раз у раз натикаючись на глухі кути, що вельми потішало Арну й спонукало прискорюватися дедалі дужче, аж господарі цих загублених, позбавлених морського краєвиду нетрів, їхні собаки та кішки перетворювалися геть уже на нерухомих бовванів. Перелізли, зрізуючи шлях, через ґрати до парку помпезного санаторію — і цивілізовано, через хвіртку, вийшли на набережну.
Тут було багато, дуже багато люду, попри, здавалось би, осінь: повільна барвиста ріка текла паралельно до моря, синяво-лілового, позачасного. Вздовж усієї берегової смуги кипіла торгівля всім чим хочеш, надто їжею; Богдан помітив, що від часу далекого обіду в дитячому таборі встиг добряче зголодніти. Щільно тулились одна до одної розмаїті кав’ярні, столики стояли навіть просто на пляжі, і особливо екстремально, тримаючись на іржавих стовпах, нависали кнайпочки, збудовані на буні, просто над морем. Публіка закушувала, а над нею ширяли чайки.
— Блін, — мовила Арна, — тут таке класнюче вино, а нас поїли якоюсь гидотою.
— Хочеш вина?
Тепер уже він узяв її за руку, і владно повів за собою рипучими сходинками і хиткими приступцями над морем, і вмостив за крайнім вільним столиком, і гукнув сповільнену кельнерку. Авжеж, тут усе було страшенно дорого — але на два келихи вина йому вистачало, і навіть, якщо докинути дрібняків, на одну нарізку сиру на двох. Але Арна повідомила, що закуски не треба, і коли кельнерка відпливла, витягла з торбинки і показала під столиком товсту сирну кіску:
— Пригостили.
І вони пили достоту неймовірне вино, і розплітали кіску на солоні сирні пасма, і безстрашна чайка походжала просто по столику, видивляючись, чим би його поживитись, а на морі з’явилися рожеві полиски — сонце спромоглося нарешті їх наздогнати і приготуватися до заходу. Арна мрійливо всміхалась. Якщо я зараз її обніму і поцілую у вуста, це буде правильно. Впишеться в поточну картину світу непомильно і точно, мов єдино правильне значення змінної.
Очікувано. Попсово.
Тому він і не зробив цього. Про що, звісно, шкодував, як бовдур, усю зворотну дорогу.
І знову був далекобійник, цього разу молодий і зосереджений, і книжку не вдавалося почитати у згуслих сутінках, і знову аеропорт, і короткий політ, і розсипище вогнів рідного міста, що його вперше побачено пізнього вечора з такої висоти, але тепер уже Арна сплющувала носика об скло, а Богдан дивився поверх її голови, весь час відволікаючись на хитросплетіння тату над маленьким вушком. І разом з посадкою набігло нестерпно-болісне відчуття: зараз, незважаючи ні на що, цей чудовий величезний день усе-таки скінчиться, вже от-от, останні секунди, як шасі торкнеться летовища, потім маршрутка — і все. Але ж не можна!.. так не може, не повинно бути…
Стюардеса дозволила ввімкнути мобільні телефони, і Арнин мобільник умить вибухнув шквалом есемесок. Богдан здивовано усвідомив, що досі Арні ніхто не дзвонив, отже, її телефон із самого ранку, схоже, вимкнений.
— Так, — мовила Арна. — Не хотіла, щоб діставали всякі. Ага, Нечипорук, хто б сумнівався. Добре, зараз передзвоню, старий хрін. Алло, Юро?.. звісно, пам’ятаю, вже йду…
Маршрутки у будь-який кінець міста стояли отарою, світячи жовтогарячими і червоними цифрами номерів. На маршрутку в Богдана ще залишалося, але який номер їде звідси в їхній район, він ніяк не міг уторопати.
Арна обернулася до нього:
— Я зараз читаю в Опері. Гала-марафон-нон-стоп, блін. Але загалом це прикольно. Підеш?
І щось підскочило в грудях, і стало гаряче і легко, і розгорнулася на все нічне небо велетенська спіраль яскравого, нескінченного, підвладного, свого часу.
Богдан ликнув і всміхнувся:
— Ясно що йду.
Цьогорічна організація фестивалю нікуди не годиться. Гігантоманія перейшла всякі межі, програма не стикується, багатьом учасникам, якби вони точно її дотримувалися, довелось би перебувати у двох-трьох місцях одночасно. Скажімо, шанувальники Андрія Марковича, до слова, улюбленого мого автора, нині так і не дочекалися письменника на його заплановану автограф-сесію. Організаторам слід вживати заходів! Я кажу про це щороку, я, Юрій Нечипорук, кажу особисто Ользі Петрівні, а користі…