Я ще застав часи соціальних страхів. Коли всі боялися чогось одного, загнані в загородку спільного для всіх простору і часу. А згодом, уже здобувшись на самодостатність і свободу, ніяк не могли звикнути і перестати боятися всі разом. Остання на моїй пам’яті соціальна фобія — страх, що обвалиться мережа. Останнє, що нас поєднувало і поєднує досі, проте дедалі тоншими, непевними та й непотрібними вже нитками. Але думка про слабкість мережі і про те, як легко вона може зламатися і пропасти, зникнути назавжди, страхає декого ще й досі. А колись, пам’ятаю, панічно лякала всіх.
Мені, еквокоординаторові, мережа життєво необхідна. Та я чомусь не боюся її ґвалтовного обвалу. Маю досить власних, особистих, ні з ким не поділених страхів, щоб іще й дотикатися ліктем до тріпотливої маси соціальної фобії, до того ж давно неактуальної, майже померлої. Ні, я не боюся.
Але я завжди хотів знати, як можна жити без мережі. Мабуть, саме це і приваблювало особисто мене — не як схвалення, а винятково з допитливості — в Крамеровій ще моделі того, що ми згодом назвали плебс-кварталом. Вони там від початку знищували мережу як клас, як уособлення і корінь соціального зла — це вже дає підставу непокоїтися, жодна людина, здатна самостійно мислити, не довірятиме схемам, що для їхнього втілення конче щось ущент руйнувати. Як там у них було? — ми обираємо дружбу, а не френдування, відчуття реального ліктя замість віртуальних спільнот, живе спілкування на противагу мережевому сурогату і т. ін. і т. ін. Хотів би я глянути.
Зараз і подивимося. Ось він, код аж до п’ятнадцятого ступеня доступу. Це передбачає наявність принаймні п’ятнадцятьох ступенів — там, де не визнають мережі взагалі. Цілком природно і передбачувано: якщо ти гонорово відмовляєшся від власної мережі, то рано чи пізно почнеш годувати собою чужу, накинуту на тебе згори з цілком очевидною метою. Цікаво, чи знають вони про цю зовнішню мережу, чи бодай її помічають. І як давно (стосовно плебс-кварталу — цілком коректний слововжиток) вони так живуть.
Можна завантажити автоматичне введення. А можна — руками, поступово, себто — крок за кроком, від першої і до п’ятнадцятої, додаючи по одній щадливій цифрі у хронопрофіль і в код. Імовірно, так буде легше.
Годі. Чесніше буде зізнатися бодай самому собі. Я боюся.
Мій особистий, ні з ким не поділений страх. Утім, не виключаю, що нас багато, і, за бажання, з таких, як я, можна набрати статистику для порівняльного аналізу і навіть, можливо, вивести нову соціальну фобію, атомізовану за хроносами і особистим простором, як і сам колишній наш соціум. Нічого оригінального: страх завжди заточений на втрату. Втрату найдорожчого і незамінного.
Часу. А в моєму — випадку — життя.
Коли вони виклали свої умови, написали, наскільки — наскільки!!! — я мушу прискоритися, найперше бажання було — послати, і послати якнайдалі. Синхронізуватися за Абсолютним годинником, як вони пропонують, для мене абсолютно неможливо, і це не безпорадна тавтологія, а констатація факту. Ви, молоді, заляльковані в хроноси на стадії радісної безмозкої лялечки, ніколи цього не зрозумієте: я стара людина!.. Час не дає мені кредиту. Кожен зайвий крок через дві сходинки, минула зі свистом секунда — це наближення смерті, реальної, неминучої. Ви звикли, що вона далеко, нескоро, ніколи. Вам можна. А я — боюся.
Я готовий думати про будь-що, безупинно забалакуючи свій страх, силкуючись його баналізувати і змиритися, адже обхідних шляхів однак не маю. Поки я демонстративно, на невидиму публіку, розмірковував про ідеологічні гримаси плебс-кварталу, мої старечі пальці, схожі на кігті втомленого птаха, вже ввели навпомацки, сліпим методом, надійним, як їхня власна автономна пам’ять, добрячу половину тих-таки цифр.
Чому, навіщо?
Шелестить у скронях, поступово розганяючись, загусла кров. Пришвидшується і збивається, шукаючи нового ритму, непомітне дихання. Бігають під шкірою мурашки-імпульси пробуджених нервових закінчень. Стривожений організм, немов мурашник, залитий водою під час повені, намагається пристосуватися до зміни умов, збагнути, чого від нього хочуть, і, звісно ж, гадки не має, що це лише початок. Ритмічно переморгуються зелені лампочки медичних сенсорів. Поки що я в нормі. Я можу тобою пишатися, мій законсервований з любов’ю, дбайливо доглянутий і тому непогано збережений організме.