Ну?..
Залякати мене вони не могли, купити теж: у їхньому арсеналі, хоч би якому приголомшливому, однак немає нічого страшнішого за смерть і коштовнішого за час. Я вільний і самодостатній, а кажучи архаїчною мовою — самотній, нехай, — а тому невразливий. Мій правнук Іґар, яким вони так вдало козирнули і, думаю, тішаться цим аж до непристойного, нічого для мене не означає; хоча, звісно ж, принагідно, як бонус, я спробую його знайти. І навіть мій бізнес, моя досконала і прекрасна еквосхема: я небайдужий до неї, вона моя головна слабинка, проте я чудово розумію, що врешті-решт не заберу її з собою. Що там ще? — мій світ, мій соціум, але ж від нього, як і кожна сучасна і цивілізована людина, я відмежувався й абстрагувався так, що апелювати до цієї фігури замовчування, покинутої далеко за бортом, просто смішно?
Смішні, на перший погляд, речі діють певніше за решту. До того ж сміх — єдине, що дужче за будь-який страх.
Так, це дуже смішно. Проте залишається фактом: досягнувши по-справжньому багато чого для себе особисто (а хто і що, крім цього, має значення?), людина зазнає останньої і майже непереборної спокуси — перевернути світ. Дехто, правда, з цього і починав, і кінець їхній, як ми знаємо — здогадуємося? — був швидкий і сумний. Тоді я і сам сміявся з великих планів світоперебудови, що, зрештою, обернулися на пшик, позорисько, плебс-квартал. Але зараз…
Зараз, хоч це забавно і парадоксально, для мене важливо знати, як це було зроблено і що з того вийшло. Мені цікаво — бо я хочу зробити краще. І зроблю, коли мені, звісно, вистачить часу.
І мені ж абсолютно нема чого втрачати.
Насамкінець викликаю на екран Паютку. Звірюка рухається повільно, зависаючи всіма чотирма колінчастими ніжками, — якийсь хронозбій, цього не має бути, ми ж із нею в одному просторі й міцно синхронізовані в мережі. Ворушу сенсори, і вона розганяється, танцює і бавиться, як завше. Мій талісман, що допомагає примиритись із чим завгодно і безболісно гармонізувати картину світу, додаючи до неї будь-які нові елементи. То як, зелена, я вже майже готовий вистрибувати з такою ж швидкістю, як і ти, а поки що відпочивай, киш. Тааак, цукор трохи перевищує норму. Нічого, старий Ебенізер Сун не дасть собі розклеїтися. Не зараз. Не раніше, ніж я теж переверну світ.
Останніх п’ять цифр.
На мить темніє в очах, огортає паніка, чорт, не варто було так швидко, хизуючись, спритно бігаючи пальцями, немов у хроматичній гамі, — навіщо, якого лисого, що за щенячі вибрики?! — і оглушливий шелест у вухах, схожий на раптовий шквал у вербових кронах над річкою, коли я бачив живі дерева, бодай узагалі щось живе?.. і червона блимава лампочка десь на краю калатливого огляду, догрався, ненавиджу, приб’ю. Здорова лють, безадресна ненависть струшує і приводить до тями. Щільніше притискаю долоню до медичної панелі, вдавлюючи лінію життя просто в пружний колький фонтанчик мікроін’єкцій. Тривожний сенсор перестає блимати. Тиск нормалізується, пульс рівний, цукор майже в нормі.
Тепер я живу за Абсолютним годинником. Дивне якесь відчуття.
Мережа завантажується повільно. Так повільно, що починаю дратуватися, мене опановує нездоланна стареча буркотливість: і задля цього ось гальмонутого сервера я, Ебенізер Сун! — прискорювався, ризикуючи здоров’ям, за пущеним у чвал лічильником розраховувався життям?! Утім, я мусив передбачити: цю суто зовнішню, контрольно-шпигунсько-вуаєристську мережу не могли зробити добре. Хорошими бувають лише речі, зроблені для себе, що відбивають власне марнославство і потурають власним слабкостям і вподобанням. Авжеж, ця мережа і близько не стояла біля тієї, що ми її любовно і ретельно плетемо для себе самі.
Я навіть не відразу можу зорієнтуватися в ній. На перший погляд, примітивна, монохромна і двовимірна, сам лише текст нудним шрифтом і мінімум веб-відео жахливої якості, вона працює згідно з якоюсь інакшою, викривленою логікою. Насамперед мене цікавить енергофінансова система, решта — потім. Де вона тут? Де бодай натяк на якусь структуру, веб-гід, пошуковик?!..
Тремтячі пальці, химерно-чужі, схожі на розчепірені Паютчині ніжки, сліпо нишпорять екраном. Тікає мій час, минає моє прискорене — просто не сповільнене більше? — життя.
Скласти собі думку про плебс-квартал за цією мережею неможливо. Вона немов коментар до не відображуваного основного контенту, коментар максимально стислий і невизначений. Мерехтять банери, схожі на круглі ґудзики, невиразні, ніякі; та з чогось же треба почати. Насилу читаються готичні літери по колу: «Крамербург», ну-ну, як цікаво. Припустімо, це в них таке місто.