Ніщо не здатне вивести мене з рівноваги дужче за безцільну трату часу. Мого безцінного часу!!!
Промайнула панічна, але твереза думка: воно того не варте. Безглузде суперництво з мертвим Женьком Крамером, намагання осягнути варіативність світу, шанс перекроїти його на свій смак, — усе обнуляється й опадає, мов шумовиння, коли йдеться про мій час і моє життя. Просто зараз — скинути їхні кляті рівні, перезавантажитися, повернутися до рідного, оптимального для мене хронорежиму, а коли Аластер Морлі, чи кого там ще вони до мене направлять, з’явиться в комунікації — послати. Без еківоків, ефектів та фільтрів, використовуючи лише вербальний (і, не сумніваюся, безвідмовний) інструментарій.
Я вже готовий. Я нічого не боюся.
Насамкінець проводжу по тактильному екрану всією долонею, ніби стираю порох. Просто щоб переконатися.
З чорного прямокутника крапчастим розсипищем зривається рій чи то комах, чи цифрових глюків, і моя рука віддаляється в дзеркальному відображенні; перегодя, за кілька незвично довгих екранних секунд, усвідомлюю, що не моя. Рука юнака, жилаві пальці, коротка лінія життя, залізна каблучка.
Молодий, зухвалий і переляканий; я, Ебенізер Сун, живу досить давно, щоб відстежити на будь-якій відстані чий завгодно страх. Тендітна дівчина поруч із хлопцем боїться ще дужче, судомними помахами рук відганяючи комах, які кружеляють навколо. Хлопець вказує пальцем на камеру, щось каже. Підносить до вуха прямокутний гаджет, аякже, пам’ятаю, єдине благо цифрової цивілізації, визнане Крамером, — мобільні телефони, точніше, лиш одна їхня функція, мобільний зв’язок.
Спробувати витягти звук?..
Аж тут відео, нарешті, зникає; точніше, ховається за розгорнутою на всю ширину панорамою чогось помпезно-багатоступінчастого, з різнобарвними стовпчиками, блакитними спалахами в посередній флеш-графіці та зчленуванням труб. «Департамент енергетичної безпеки. Ласкаво просимо!» Ще й безпеки, ну-ну.
Щось тут не те. Цю мережу, як ми вже знаємо, створювали ззовні для шпигунства, для контролю згори й аж ніяк не власними силами для самореклами — навіщо тоді ця мальовнича помпезність? Хто й кого тут збирається ошукати?
Видивляюся подальшу навігацію, точку виходу. Не бачу.
Аж раптом внизу панелі активується комунікація. Аластер Морлі, давно — у нових хронокоординатах для мене все «давно» — його не було.
«Бачили?»
Старий Ебенізер Сун — цілком спокійний:
«Нічого вартого уваги я поки не бачив».
«Себто ви його не впізнали? Справді, у вашому хронорежимі… — блідо-ліловий фільтр увічливого співчуття. — Я про це не подумав».
«Висловлюйтеся чіткіше, у мене не так уже й багато часу».
«Ваш правнук, Іґар Сун. Як ви могли переконатися, ми виконали ваше прохання. Навіть у повнішому обсязі, ніж було домовлено».
Іґар. Ну звісно ж. Коли я бачив його востаннє, хлопчикові було — сім, вісім років?.. малий підріс і дещо змінився. Все одно я мусив був його впізнати. Рідна кров, фамільні, чорт забирай, риси. Чи зараз фенотип генерують у клініці на бажання замовника? — треба запитати в Лізки…
«Пане Сун, ви нормально почуваєтеся?» — світло-коричневий фільтр турботи. Ненавиджу!!!
«Я намагався ввійти в енергодепартамент. Поки що безплідно».
Рядок плавно перетікає в жовтий фільтр подиву:
«Ви не жартуєте? Облиште. Це плебс-квартал. Жодних департаментів у них немає».
Так. Спокій. Рафінований, без фільтрів:
«Ви, схоже, маєте мене за хакера. Дотепно, проте недоцільно. Якщо вам потрібен конкретний результат від мене особисто, припиняйте ці мережеві забавки. Або ж просто найміть собі фахівця».
«Перевірте ваш рівень доступу, пане Сун».
Затерпла рука. Важко дається елементарний рух, виходить натужний і неточний, вікно вискакує на панель раптово, перекривши півекрана і, здається, знову підвісивши систему. Так. Чотирнадцятий рівень.
Активую комунікативні налаштування і ставлю перлинний мерехтливий фільтр бездоганної ґречності:
«Дякую, Морлі, що вказали мені на помилку».
Вводжу останню цифру.
Змінюється все.
Зникає безтолковий примітив і помпезна облуда. Все, що я бачу на панелі зараз, — лаконічне й чітке, доцільне, заточене на швидку і продуктивну працю. Ця структура таки знається на своїй роботі; вперше за весь час — мій стрімкий час! — я відчуваю до них щось на кшталт поваги. Впереміш із гнівом, з непродуктивною і непотрібною, проте непереможною злістю.