— Ані трішечки?
— Ні, ну коли в хорошому товаристві, за розмовою… А у вас, поетів, хіба не так? Га, Вірусю?
— У нас, у поетів… мабуть, так. Але я ніколи не розуміла. Вірші, вони ж потребують цілковито ясної свідомості, такої, знаєш, дзвінкої і прозорої, як лісове повітря вдосвіта. Інакше неможливо… втім, хтозна, може, в когось усе геть інакше. У чоловіків…
— Не інакше. Але саме це і страшно. Ось саме та прозорість, про яку ти кажеш… Замовмо вина в номер?
— Японського? Саке?
— Саке — гидота, а не вино. Хоча це ідея, суші теж замовимо. Ти не зголодніла? А мені б не завадило, щоб зміцнити, гм, чоловічу силу…
Він стояв у вузькому передпокої біля телефону, не прикрившись бодай рушником чи простирадлом: у його віці мало який чоловік може похвалитися такою поставою, пружною, майже без зайвого сала — просто великий, монументальний, з точеними прямокутними обрисами… і водночас зворушливо-беззахисний, такою за визначенням стає немолода людина без одягу. Чоловік.
Жінка ж — просто розпливається, робиться старою і смішною. Жінка взагалі в тисячу разів вразливіша до часу та віку.
Та про це краще не думати, тим більше, ось воно, простирадло з ієрогліфом…
— …Морепродукти і рис. Найздоровіша їжа. Суші — вони ж у нас лише тепер з’явилися, наші дівчатка самі готують, але я так жодного разу й не куштувала. Зате плов з морепродуктами готую давно, це моя фірмова страва. Дуже смачно. Найголовніше — не перетримати, надто якщо восьминоги, кальмари: трошки довше на вогні — і вже гума, неможливо їсти. Тому я рис варю окремо, краще на грибному бульйоні, а морепродукти підтушковую на пательні з овочами та прянощами, олію краще брати оливкову, хоча рафінована соняшникова теж підійде. І дрібочку лимонної кислоти або цедри свіжої цитрини потерти на дрібній тертушці. А потім змішати з рисом — і в гарячу духовку, буквально хвилин на п’ять…
— То я не зрозумів, де наші суші? Бо підступна жінка Віруська вирішила загнати мене в могилу своїми сміливими фантазіями… Спробуй тільки не приготувати, коли я до тебе в гості прийду.
— Сергію…
— Ну бодай щось я можу тобі обіцяти?
— Ні.
— Чому? Ти мені аж так не віриш?
— Вірю.
Бо обіцянки — запорука майбутнього часу. Майбутнє передбачає рух. А рух у нашому неймовірному випадку і в нашому безнадійному віці не приведе ні до чого доброго. Нехай він краще стоїть на місці, наш час. Стоїть невизначено довго, ну от, знову я застрягла в словесних парадоксах, щось тут докорінно не так, якась гнилинка при основі, похибка, що наростає по колу; але ж ми таки щасливі?..
— Лежи-лежи, я сам відчиню. Тут десь халат був, не пригадуєш?
— У ванній, мабуть.
— Тямовита жінка Віруська. Зараз, зараз! Я вже тут.
Десь за обрієм відчинилися двері, щось зашелестіло і зарухалося, нерозбірливо прогудів Сергіїв баритон, пискнув дівочий голос: так дивно, немов контакт з іншою цивілізацією, з інакшим, зовнішнім світом, що живе за власними, колись непорушними фізичними законами. Цікаво, що у них там зараз: ранок, вечір, ніч?.. утім, ні, геть нецікаво. А що як ця дівчинка, вочевидь гарненька і юна, впізнає Сергія, попросить у нього автограф і отак, поступово, дрібонькими, несуттєвими крочками, проникне в наш окремішній світ, у наш, лише наш час?!..
Він увійшов — сам, колишній, у смішному, що заледве зійшовся на грудях, махровому халаті, штовхаючи поперед себе возика з рубіновою пляшкою і сяйливим куполом, схожим на невеличку літаючу тарілку:
— Вуаля!.. не знаю, як це сказати по-японському.
— Ух ти! Гарно.
— Умієш паличками їсти?
— Не знаю…
— Не вийде, клич на допомогу.
Вузька плетена посудинка, схожа на корабель. І немов тюки з коштовним вантажем — різнобарвні котушки з рису, і червоної риби, і чогось зеленого різних відтінків, і кунжутного насіння, і смугасті спини креветок, розкиданих там і тут, немов згорнуті килими, і рожеві пелюстки маринованого імбиру на квадратному блюдечку… Ніколи досі вона не бачила цих суші наживо, лише на вивісках чи в телерекламі, а ще якось кинули були флаєр до поштової скриньки, та вони з мамою так і не ризикнули замовити, та й ціни ж… А таки справді, як це їсти?