— Я нічого. Я…
— Ти в мене найкраща.
Притулитися до пружних грудей — і так завмерти, надовго, назавжди. Не потрібно жодних рухів, адже будь-який рух, нехай навіть на дрібонький крочок, а таки посуває наш час уперед. Нехай сповільниться дихання, порідшають і стануть рівнішими удари серця, поволеньки, мов рівнинна річка, потече судинами кров. І не треба слів, і навіть віршів: Сергій не попросив почитати, отже, він теж усе розуміє.
На возику зруйнований натюрморт із перекинутою на бік блискучою чужопланетною покришкою, темною пляшкою і келихами з рештками вина, двома самотніми суші та розсипаними зернинками рису на вузькому кошичку, і в цій руїні проступає щось від пишноти класичних голландців, якби вони розумілися на японській кухні та зупиненому часі. Нехай так і буде, нічого не треба прибирати і займати, а це й неможливо. Точка неповернення позаду, ми відділилися, відбрунькувалися від решти світу аж так, що він уже нас не приєднає, не поглине, не присвоїть — інакше йому теж довелось би сповільнитися, синхронізуючись з нами, а світ, що надміру дорожить своїми несамовитими швидкостями, ніколи не наважиться на таке.
Ми щасливі. Ми залишимося разом у цій чудернацькій миті, не відпустимо її, не випустимо, не втратимо. Ми перемогли і приручили наш час, отже — ніколи не розлучимося, ніколи не постаріємо і ніколи не помремо.
— …Ти знаєш, Вірусику, а я ж колись був помер. Не так давно, після прем’єри «Тев’є-молочаря» в десятому році. Відіграв, вийшов уклонитися, ще дівчинка якась молоденька тюльпани подарувала, — а потім упав за лаштунками і помер. По-справжньому, на п’ять з половиною хвилин. Це мені потім уже розповіли, і я повірив, не брехатимуть же, апаратура, таймери. А насправді це було… як би його пояснити… не довго, не мить — ніяк. Ні, ані темного коридору, ані натовпу мерців, ані інших нісенітниць. Я просто випав із часу. Цілком, зовсім, і розповісти неможливо, тут геть інакша граматика потрібна, інші дієслова…
— Сергію? Ти хворий, серце?
— Я здоровий як бугай! Відкачали ж, хворого б не відкачали. «Тев’є», до речі, поновили, досі граємо… Але тепер я вже все знаю про час. Він зовсім не те, чим нам здається. Я тому і в політику пішов, усі ще й допитувались, невже часу не шкода? А немає за чим жаліти. Йому наші жалі до… та добре, добре, Вірусю, гусари мовчать. Час — із ним насправді нескладно. Я й тебе навчу.
— Навіщо?
— Щоб і ти вміла, дурненька. Для цього не конче помирати.
— Але ж я з тобою. І вже завжди.
— Хороша моя… смішна… звісно ж, завжди…
Ще одне неточне, ледь-ледь, на волосинку, неправильне слово. Та інших, однак, не вигадали в нашій незавершеній, закроєній під непевні часові категорії, мові.
Та вони й не потрібні, жодні слова.
Завершився міжнародний літературний фестиваль, одна з найгучніших і наймасштабніших подій у культурному житті країни. Цього року у фестивалі взяли участь поети і прозаїки з сімнадцятьох країн, на різних майданчиках міста відбулося понад три сотні різноманітних заходів. Одночасно з фестивалем тривав книжковий ярмарок, що до нього долучилося багато вітчизняних та закордонних провідних і невеликих видавництв.
Віп-гостя дійства Андрія Марковича, про зникнення якого ми інформували вас у попередніх випусках, оголошено в міжнародний розшук.
— Слухаю. Блискавка.
Накази мобільником завжди дуже стислі, завдання ставлять найпростішими й однозначними словами; але я напружений до судоми в пальцях, до гострого болю в паху і двоїння в очах. Не випустити з уваги, запам’ятати чітко, нічого не переплутавши, не переінакшивши на старті: будь-який огріх наростатиме в процесі, набиратиме обертів, заведе чортзна-куди, і тоді — все. Але не виправдати довіри я не маю права за жодних обставин.
Чому саме мені? Бо я опинився ближче за всіх, на краю гостьової зони, зупинився пореготати з бабської бійки? А якби не зупинився, ліквідував конфлікт на випередження, себто сумлінно виконав свій обов’язок і помчав би далі — вони б зателефонували іншому?