У цьому місті, з його усталеною репутацією містичного — я не вірю в жодну містику, але ж ті, хто вірить, списують на неї фізичні процеси, яких не в змозі пояснити інакше: зокрема, все те, що бодай якось стосується часу, величини незбагненної для більшості… У місті, де тонкі зв’язки ще тонші, вібрації складніші, химерніші вигини полів, не такі однозначні древні взаємини між «тут» і «зараз».
До того ж я, що вже тепер приховувати й дивуватися, сам цього прагнув.
Опинитися поза часом. Зовні — і подивитися.
Я звик перебувати зовні. Сторонній спостерігач життя, об’єктивний і безжальний саме через свою невключеність ні у що: від літературної тусовки з її складними внутрішніми течіями і заплутаними перехресними зв’язками — і до суспільно-політичного життя країни. Не вище за це, а просто поза, зовні, на деякій відстані, бо так краще бачити і легше розуміти. Єдине своє, рідне і внутрішнє, я створив сам — це моя сім’я, та не варто зараз про неї.
А ще мій час. З ним я давно домовився, виробив власні правила, наростив собі капсулу-хронос, невидиму зовні, але таку, що діє безвідмовно в обидва боки; на прискорення, звісно, частіше, такий головний закон життя: сперш прагнення встигнути і лише потім — продовжити, тут я не дуже відрізняюся від своїх героїв і звичайних людей, які мене раніше оточували. Та мені хотілося більше. Хотілося зрозуміти і препарувати його до кінця — найневловніше і непідвладне… стоп-стоп-стоп, про владу не йшлося! — лише зрозуміти, а для цього побачити збоку звично налаштованим об’єктивним і безжальним оком. Зовні. Отак.
Я завше отримую те, що хочу. Не так уже й важить, у який саме спосіб це відбувається, але відбувається завжди, я давно помітив.
Тільки ці слова перейшли до розряду контрафактних — «завжди» і «давно».
Найдивнішою була приголомшлива відсутність внутрішнього хронометра. Безсенсовність запитання про час, що минув, ніяк не вкладалася у свідомості — а відповіді не було, не було взагалі.
Людська мозаїка перетікала навколо, немов у калейдоскопі, нашаровувалися відбитки часів, хистко мерехтіли умовно-вічні декорації, і збагнути бодай щось було категорично неможливо. Кут зору, точка опертя і відліку — все це зникало разом із часом. Андрій немов опинився у безповітряному просторі, у невагомості, безпорадно рухаючи руками й ногами та безцільно роззираючись. Тотальна невизначеність, густа і плинна, мов колоїдна суспензія, тиснула на мозок, і глухо заболіла потилиця, і весь час доводилося кліпати, наводячи різкість. У тупому болісному тумані розчинялися цікавість і новизна; сталася помилка, щось украй важливе не було враховане, і слід було б обережніше формулювати бажання з їхньою тенденцією збуватися буквально. У позачассі — то й що?..
Щоб щось осягати, спокійно й безсторонньо спостерігаючи, все-таки необхідна якась залученість, зчеплення, спільна система координат — позачасся скасувало її, вимкнуло, так знеструмлюють на підстанції весь житловий масив, не переймаючись тим, що якась конкретна людина в квартирі на шістнадцятому поверсі опиниться в темряві, не дописавши фрази. Хто любив помудрувати про позачасову сутність справжньої літератури? — от і дивися, що воно насправді таке. Дивися, тому що більше ти, письменник, не здатен (випускаємо неправильне слово «зараз») ні на що.
Виявляється, він покинув у номері робочий нетбук — підзаряджатися, чого загалом волів не робити: Андрій звик скрізь мати змогу попрацювати, якщо раптом випаде нагода, інакше в нього виникав легкий, але неприємний дискомфорт. Повернутися по нетбук, мабуть, можна: готель стояв на тому ж місці, будівлі та предмети залишилися строго матеріальними, й електроніка, в принципі, має діяти… от тільки для підзарядки потрібен, як ми пам’ятаємо, час. Ясності бракувало, гарантій не було, та принаймні спробувати він міг. Заковика полягала в іншому, незрівнянно вагомішому.
Література неможлива без часу. Проти цього повстає її головний інструмент — мова, міцно зав’язана на дієсловах та їхніх часових формах. Дієслово — це рух, без часу руху не існує, отже, немає власне і літератури. Я сам себе загнав у пастку, в якій втрачаю свою головну зброю, саму свою суть, опорну вісь. Що я можу? І далі роззиратися навсібіч, фіксувати статичні картинки, попервах цікаві своєю нереальною химерністю, множити нескінченні нашарування описів — навіщо?
Минуле — мертва категорія, і якщо я бачу ці вивіски і цих людей, то лише тому, що ззовні, збоку видно взагалі все. Але це вже не має жодного сенсу.