«Привіт, дружино».
…Він поставив крапку, досі всміхаючись від швидкоплинного, але живого і справжнього відчуття зустрічі, дотику, розмови; щоразу, відписуючи додому хоч і кілька рядків, я відчуваю це тепло, і воно мене, без жартів, і гріє, і береже, — і натиснув клавішу «send». Віконце з листом зникло — пішло! — закружляло мерехтливе коліщатко…
Андрій дивився, нетерпляче ждучи цифру.
Воно крутилося, і крутилося, і крутилося. Довго, безнадійно, безкінечно.
Він перепробував усе.
Намагався відповідати на інші листи, навіть відправив мейл самому собі — задля тих-таки циферок у шапці; листи не надсилалися, підвисали в нескінченності безчасся. Вийшов у фейсбук: свого часу, коли ця штукенція була на піку, Андрій завів собі акаунт і розважав публіку світлинами з численних географічних точок, де опинявся під час літературних мандрівок; а потім набридло. Фейсбук ворушився ще й досі, але вже не так завзято — притискали конкуренти, в мережі щороку з’являється щось нове, до чого захоплено лине публіка з єдиним прагненням: залишатись у тренді, нікому не поступитися в новизні. Статуси, лайки, з коментарями було сутужно, але Андрія цікавило інше — позначки-гачки часу під кожним записом: доба тому, дві години тому, хвилина тому… Найсвіжіші, як і годиться, періодично змінювали значення: дві хвилини тому… три хвилини… У мережі був свій час, чіткий, що структурував усе і всіх, диктував свої правила. Та коли Андрій спробував був написати контрольний статус, прокоментувати когось, просто поставити черговий лайк — йому це не вдалося.
Він ходив по найрізноманітніших сайтах — новинних, рекламних, фанатських, порнушних, намагався десь реєструватися, бодай якось вбудуватись у віртуальний світ, що, на відміну від реального, видавався таким тривким, звичним, колишнім. Але мережа не приймала, відторгала, наче він сторонній елемент, не бажала мати з ним справу, впритул не бачила. У нашому недосконалому світі бути поза часом автоматично означає бути поза мережею. І не винайдено спеціальних налаштувань, щоб синхронізуватися за Абсолютним годинником.
Таймери на місцевих сайтах, до речі, показували вечір суботи — 21.00, — але такому простому і точному часу не можна було йняти віри, він мімікрував під налаштування мого хроноса, вдавав із себе теперішній і справжній, та нічого не означав. У цьому фальшивому часі мене ще не шукали: на фестивалі постійно стаються непорозуміння і накладки, мало хто і чому не прийшов на свою автограф-сесію, в багатьох у неслушний момент розряджається мобільний, і нікому ще не спало на думку зчиняти галас, піднімати міліцію і пресу.
До речі, про мобільний; мабуть, є сенс його підзарядити і спробувати скористатись — а раптом? Зайвина, від якої Андрій багато років відмовлявся, відстаючи від моди, а зрештою вже й від здорового глузду, вважаючи, що постійний зв’язок тільки заважає по-справжньому планувати свій і чужий час; він міг стати союзником — завдяки своїм складним і нерозривним взаєминам з часом. Крім того, лише в мобільному Андрій мав годинник.
Він устромив зарядку в розетку (як усе легко й безпроблемно вдається з електрикою — аж підозріло), відразу ввімкнув мобільник, глипнув на таймер — атож, 21.07, та ж таки фальшивка для внутрішнього користування, цікаво буде винести телефон за межі номера і подивитися, що з того вийде — і переглянув неприйняті дзвінки: Ольга, Нечипорук, кілька разів незнайомий номер, мабуть, хтось із організаторів фестивалю, Скуркіс, іспанці, Марина з літагенції, двічі мама, ось хто завжди починає хвилюватися найпершою, навіть у цьому, дивом збереженому локальному часі. Інна телефонувала лише за нагальної потреби; аби просто тримати зв’язок на відстані, їй, людині візуальній і вербальній, як і він сам, цілком вистачало листування.
Телефонуючи до мами, Андрій уже знав, як усе буде. Вертітиметься те ж таки коліщатко, тільки в аудіоформаті. Нескінченні довгі гудки.
Він перевірив останній варіант: спробував розширити межі хроноса, зателефонувавши з внутрішнього телефону на рецепцію. І щось клацнуло, і пролунав приємний дівочий голос зі співочою місцевою вимовою, Андрій ладен був її розцілувати, живу, чудову, яка відгукнулася крізь безчасся!.. аж раптом вона повторила ту саму фразу англійською, потім французькою з тією-таки вимовою, що перетворилася на акцент… автовідповідач. Пискнув сигнал, і настала знайома нескінченність.
Виходу не було.
Було кілька варіантів — а насправді лише два, найпростіша варіативна розвилина.
Я можу залишитися тут, у затишному хроносі, у маленькому внутрішньому світику, такому схожому на справжній, з виходом у мережу, здатну чудово замінити реальність кожній людині, яка випала з часу. Залишитись і безсторонньо спостерігати все те, що його багато хто цілком серйозно сприймає за життя. Щось у цьому є: принаймні тут мій внутрішній час триває, і незабаром (як приємно, виявляється, вживати такі слова повноправно!) я дізнаюся новини про себе. Відвідаю, чорт забирай, власний похорон… якщо все це, звісно, буде: тривога, пошуки, коментарі, версії, похорон. Хтозна. Можливо, позачасся викине ще якогось коника, та буде цікаво, хоч із якого боку глянь.