Глянути можна. Але вплинути, це ми вже з’ясували, — ніяк. Просто дивитись і знати, що ті ж таки повідомлення в тій же мережі, в новинах, на фейсбуці — тільки в своєму часі — гарячково відстежує і гортає Інка, і намагається триматись, і до останнього приховує від свекрухи та дітей…
Другий варіант.
Другий — це вийти звідсіля. Вийти в примарний, але все-таки парадоксально реальний світ із незлічимими юрмищами людей, які проходять одне крізь одного, з мертвими і живими, руїнами і парадними фасадами в одному й тому ж зрізі простору. Вийти і спостерігати збоку, бо вибору я все одно не маю. І спробувати все-таки збагнути, як його влаштовано — світ, що від нього відмінусували час.
Він прийняв душ, перевдягнувся і змінив на кісточці пов’язку, зібрався, взяв з собою нетбук і мобільник, і теплу куртку, і чашку з кип’ятильником, і навіть навіщось почату пачку сухого печива, що знайшов у рюкзаку; сидячи в номері, Андрій встиг зголодніти і випив м’ятного чаю, але припускав, що зовні, у позачассі, голод зникне, як і біль.
Найбільше бентежили сходи. Цей моторошний натовп, що раптово рідшав нижче десятого поверху — чому? Найближча, суто географічно, загадка позачасся, здавалось, вона перша вимагала до себе уваги і розв’язання — та саме цієї загадки Андрій волів не чіпати, дати їй спокій, забути; він сам не розумів чому, відторгнення було ірраціональне, мов небажання доторкнутися до невідомого слизу. Потім. Коли з’явиться час.
Можна спробувати викликати ліфт. Електроніка поки що добре поводилася; щоправда, всередині мого особистого простору — та ззовні я ще просто не пробував. Андрій попрямував до ліфтової шахти, натиснув кнопку, вона слухняно засвітилася… ні.
Ліфти в готелі були помпезно-прозорі, і крізь скляні стінки шахти було добре видно, що людський акваріум заповнено вщерть по всій довжині: позачасся чесно відображало кабінку в кожен момент її безперервного руху вгору-вниз, і, боронь Боже, опинитися в тій колбі, звідки може й не бути виходу. Та й варто було б, згадаймо обертові двері (як би це, до речі, їх обійти?..) ретельно оминати речі, що постійно рухаються.
Розвернувся і рушив до сходів; так першопрохідці входять у холодну каламутну воду річки з мулистим дном, рішучо і суворо, тримаючи над головою рюкзак і намет зі спальником, — якщо дуже потрібно на протилежний берег.
…Зійшов.
Шукаючи інший вихід із вестибуля — здається, був такий збоку, зі звичайними дверима я вже якось упораюся, мусить бути простіше, — Андрій трохи потинявся периметром, намагаючись бути якнайближче до м’яких пуфиків при стіні, крізь які проступали руїни, вищі за людський зріст; цікаво, на місці чого звели цю будівлю, що зруйнували? — та годі, адже він ніде не подівся, будинок-попередник, що його далебі оплакують культурні активісти, от вийду зараз назовні і роздивлюся як слід. Шукані двері знайшлись і випустили майже без спротиву; ще трохи, і я навчуся проходити крізь стіни. Якщо зважити на те, що будь-якої стіни в котромусь часі ще або вже не існує…
Перейшов на протилежний бік вулиці, багатошарової, мерехтливої, та все ж значно ціліснішої, і вдивився в розвалище на місці блискітливої стіни. І глитнув, і пересмикнув плечима, відганяючи дрижаки, і легкодухо — безсторонній спостерігач! — подумав, що краще б він цього не робив, не зупинявся, не наводив різкості, не дивився.
Кучугури битого скла, перекручений кабель, жіноча голова в розтрощених окулярах, розплавлена панель якоїсь електроніки, труби, клапті тканини, яскрава іграшка в дитячій ручці… розколота ванна, кахляні крихти, спечений пластик, сажа, попіл, розчавлені й обвуглені трупи… Коли?!!
— А хрін розбереш. Тому і немає сенсу.
Андрій здригнувся, вигнувся, озирнувся.
Чоловік дивився на нього. Всміхнувся щербатим усміхом. Неголений, з синюватим опухлим обличчям і неохайним сивим хвостиком із-під розтягнутого берета, в зашкарублих бомжацьких манатках, підв’язаних зеленим жіночим пасочком. В сутінковій напівтемряві цей чоловік усе-таки відкидав примарну довгу тінь через усю вулицю.