Але то геть інше. Ніхто не чув.
— Ірмо… ч-чорт, — сичить, гупнувшись об щось головою, — куди тут далі? Ірмо, зараз, Ірмо, Ірмо…
Я не можу. Так не можна, ніколи, взагалі, чому він не розуміє?! Висмикую руку, сахаюся, хочу піти геть, теж ударяюся об щось гостре, воно перекидається, котиться з дзенькотом по підлозі, — а Іґар хапає мене вже не за руку, а всю, в тісні палкі обійми, з яких не звільнитися, не втекти. Ми ступаємо кілька непевних кроків, як у спільному міні-хроносі, і нерозбірливий шепіт обпалює мені обличчя, а потім усе перекидається і валиться в темряву, в невідоме. І дуже-дуже боляче, електричним розрядом пробиває забитий лікоть.
Цього не можна, не можна ніколи і ніде у Всесвіті, не можна! — бо ми не самі. Але це вже відбувається — не можна!.. не можна!!! — і в абсолютній, непоєднуваній зі свідомістю і світом неприпустимості раптом спалахує сліпуча дуга, зашкалює, приголомшує і сліпить, привласнюючи і розпорошуючи моє тіло, мою особистість, мене всю. Я кричу — так, справді, я кричу, або ні, це не я, або водночас, в унісон зі мною кричить якась інша жінка, і ще, і ще, не має значення, тому що я, Ірма, Ірма, Ірма, чиє ім’я метається палким шепотінням навкруг, — не сама і не єдина, нас таких мільйони і мільярди, розпорошених, немов рій мошви, у просторі, та водночас неподільних, під’єднаних до спільної мережі, справжньої, набагато могутнішої за ту, іншу, наївну і підробну мережу. Так було, є і буде, від цього не сховаєшся в особистий простір, у боягузливу умовність хроноса, в себе чи в кого-небудь іще. Я більше ніколи не матиму свого часу.
— Та ні, жодних забобонів. Є задуми, що розповідати про них — суцільне задоволення, бо вони цікаві вже на рівні теми і фабули. Але ж трапляються і такі, які переповісти неможливо в принципі, оскільки важливе починається на рівні окремих фраз, вигуків, ком. А найгірше — коли, намагаючись стисло викласти кому-небудь ідею, ти сам розумієш її безповоротну банальність. От припустімо, я скажу вам, що пишу новий роман про час, то й що? Чи бодай хтось не писав про час?
— Встигнемо, — прошепотіла вона. — Ну ти смішний, звісно, встигнемо.
І її вуста опинилися на його вустах, чомусь геть не такі на смак, як тоді, у потязі, і Богдан у паніці пригадав, як вона оце допіру, просто при ньому, шнурувала якийсь несосвітенний корсет на тисячу зав’язок і просила притримати пальцем вузол, а потім вигнулася перед дзеркалом, аж йому перехопило подих, — але Арна вже була без ніякого корсета, геть-чисто без усього, і рядочок її хребців, круглих і тендітних, наче кладка співочої пташки, вібрував і вислизав з-під пальців, і лоскотав щоку пташенячий пух на її голові, і вся вона, летюче диво, відкривалась і линула йому назустріч, і годі було в це повірити.
Він досі не вірив, напівлежачи впоперек ковзкої канапи і роздивляючись себе у величезному, на всю стіну, дзеркалі навпроти: ледь стягнуті джинси, м’які, але помітні кучерики на грудях, причмелена усмішка. А зі сцени вже летіла саксофонно-барабанна какофонія у виконанні «Кадаврів», і ось її перекрило захоплене ревище публіки, а потім ніжний і руйнівний, ледь хрипкуватий і неймовірний голос:
— Якщо тобі…
Двері хряснули, Богдан заледве встиг натягти джинси, а пасок довелося затягувати просто при Костикові, під його відверто глузливим поглядом. Скоса глипнув у дзеркало, щоб переконатися, чи бодай не почервонів.
— Годі валятися, — кинув Костик, хоча ніхто вже давно не валявся, — там два ящики пива від спонсора, ходімо, допоможеш доперти.
— Куди? — дурнувато запитав Богдан.
— До Сірого в багажник. У нього тут дача, кличе відзначити.
Він і гадки не мав, хто такий Сірий, що вони збираються відзначати — мабуть, вдалий концерт? — йому хотілося лиш одного: встигнути повернутися, бути в гримерці, коли Арна закінчить читати і прийде зі сцени, а тому постарався пришвидшитися ще. Йому вже кілька разів це вдавалося самостійно, треба було тільки зосередитися, напружитися, уявити собі час наче плавний рух шестірні, яка, досить лише прокрутити ключ, одразу набирає додаткових обертів. І тоді щось здіймалося і розкручувалося в грудях, кров кілька секунд гупала у скронях, а потім немовби заспокоювалася, хоча насправді й далі пульсувала в іншому, проте вже звичному для організму ритмі, лише в пучках пальців не зникало поколювання і до смішного сповільненими, наче під водою, були рухи навколишніх людей. Навіть Костикові; дивно, він же адміністратор «Кадаврів», він, здавалось би, завжди так живе — в її, Арниному, дзвінкому і стрімкому ритмі.