Звідкись узялася гітара, і кадавр Мишко, торкнувшись до струн, постукавши по обичайці й покривившись, двома рухами її підстроїв і фахово залабав Цоя, і Арна заспівала, і це було так неймовірно і приголомшливо, що Богдан зчудувався, чому вона не співає зі сцени, а лише читає вірші. І боявся підспівати, але всі решта підспівували, автоматично, без зусиль, пришвидшуючись до її ритму, і він приєднався теж, бо відстати було набагато страшніше. Пісня закінчилася, Мишко, ледь звівшись, замахнувся на Арну гітарою: мовляв, не вмієш співати — не співай, але ж не пищи мимо нот!.. і Богдан напружився, готовий на все, і Сірий кинувся рятувати гітару, а Костик нагадав про потяг. Але Арна сказала: встигнемо, і всі повірили, ще не траплялося, щоб вона не встигла. І під акомпанемент Мишкового — ну звісно ж, він приколювався — сміху заспівала ще й англійською, здається, з Оззі Осборна, свою, як вона сказала, улюблену…
І знову — тук-тук, тук-тук, тук-тук — їхали в потязі, в одному купе з кадавровими інструментами на горішніх поличках, а самі кадаври, і навіть Костик з рудохвостим Владом (що раніше намагався був у найнедоречніший момент провідати свій синтезатор), сумирно курили в тамбурі або ж пиячили в сусідньому купе. Арна сиділа, обернувшись до темного вікна, і її відображення двоїлося на тремтячому склі, і навіть у нерухомому стані в ній було стільки швидкості й ритму, що Богдан не наважувався простягнути руку до її плеча, боячись промахнутися, розминутися в часі.
Який це за рахунком наш потяг? Прикусив губу, видобуваючи з пам’яті відповідь на таке, здавалось би, елементарне запитання. Першого почалися гастролі… скільки днів ми вже в дорозі? Він ніяк не міг пригадати, і це напружувало, так буває завжди, коли раптом найпростіша і непотрібна дрібничка випадає з пам’яті, кружляє, збиткуючись, навколо тебе і не дає себе впіймати.
— Арно?
— Га?
— Яке сьогодні число?
— Не знаю, це до Костика, він стежить за маршрутом. Тобі треба в універ?
— Ні! — він аж здригнувся, а може, це потягом так трусонуло. — Я просто запитав.
Звісно ж, йому треба було в універ. На восьме, це Богдан пам’ятав точно, призначили перший модуль, що на нього він, на відміну від дівчат, які наперед тремтіли, покладав великі надії: серйозне, без жартів, випробування покаже всім (і викладачам, і самим першокурсникам) хто є хто, розставить за ранжиром, і невипадкові люди — якщо такі серед нас є — вирізняться на загальному пістряво-сірому тлі, і свої впізнають своїх. Крім того, куратор Григорій Веніамінович обіцяв, що тих, хто завалить модуль, буде відраховано на першій же сесії, але в те Богдан і не вірив, як і в решту вишівських покарань і заборон. У фізиці такі речі не діють, та й узагалі не мають сенсу: або ти розумієш і/чи хочеш зрозуміти — або…
Тук-тук, тук-тук, тук-тук. Нечіткі вогники за вікном, незнайомі, взаємно замінні, змінні. Втім, визначити координати в просторі було просто: вийти в коридор, де між тамбуром і купе провідника здригається на стінці вагона розклад, табличка з конкретними географічними назвами в лівому стовпчику — й умовно-безсенсовними цифрами в правому. Час.
З часом було незрозуміло все. Узагалі все.
Здається, позавчора ввечері — чи два дні тому? — Богдан, зарядивши нарешті мобільник у гуртожитській кімнаті, куди вони скинули інструменти і куди точно — він кілька разів перепитав і в Арни, і в Костика, — точно-точно збиралися ще повернутися, додзвонився до матері й видихнув своє «у-мене-все-нормально-не-хвилюйся», у відповідь замість сподіваних докорів, порятуватися від яких можна було, лише перервавши зв’язок, а ще краще — вимкнувши телефон, почулася стурбована мовчанка. Звісно, потім мати заволала практично за текстом, але ця пауза, мить нерозуміння давала однозначний сигнал: хвилюватися вона ще не починала. Але ж я тоді вже не ночував удома?.. скільки ночей?!
Потім він зателефонував Веронічці, єдиній з дівчат на курсі, яка не лише прицільно пускала бісики на всі боки, але й чемно конспектувала всі лекції та записувала завдання включно з номерами сторінок — через невитравну звичку відмінниці, що не мала нічого спільного з інтелектом. На запитання стосовно її готовності до модуля Веронічка видихнула захоплено: але ж ти й відповіда-а-а-альний, Богданчику! Вона ще не починала нервуватись і панікувати теж.
На гастролі він виїхав першого. Це було останнє, що Богдан пам’ятав про час напевне.
— Лягай спати, — порадила Арна. — Завтра в’їжджаємо в чудесний шахтарський край, там можуть початися манси.
Манси почалися ще до Богданового пробудження. Як він визначив потім заднім числом, на якійсь станції відчіплювали два-три вагони, а в одному з них їхали звукова установка і Влад, їхали нелегально, домовившись із провідником — як, як ти домовлявся, сволото?! — волала Арна до Костика, коли Богдан продер очі, — і треба було за неповних сім хвилин стоянки перезавантажитися (таке легеньке комп’ютерне слово) до правильного вагона, де не було вільного місця навіть у тамбурі, а провідник нічого не бажав знати. Але на той момент, коли, очунявши, Богдан запропонував свої послуги як однієї людської сили, все вже начебто залагодили. Принаймні вони знову кудись їхали, і гуркотіли інструменти на горішніх поличках, і ящики з апаратурою загромадили весь простір, а за щонайменшої спроби поворухнутися впивались у бік і підсікали під коліно, і тягнувся за вікном безкраїй степ із вкрапленнями териконів, схожих на піраміди для фараонських чиновників середньої руки. Та судячи з того, як відчайдушно сварився Костик із кимось по телефону, продовжуючи матюкатися безадресно, коли зникав зв’язок, проблеми не закінчилися. Арни в купе не було, і Богдан нічого не розумів. Звертатися до Костика, який випльовував багатоповерхові, було не надто мудро, а ось у Влада, що його похмура фізіономія стирчала з-за ящика навпроти, він ризикнув запитати: